Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

І ще хтось незнайомий засміявся й гукнув: 

— Кто такой Баргузін? Родственнік ваш? 

Бронзовий Голос країни збирався було підійти до вікна й зачинити його, аби не чути нічого ззовні. Ну й подивитися — що там таке коїться, чи не сталося аварії? Та зрозумів: його теж тоді побачать й покличуть, а він же хотів дізнатися, що то за жінка чекала на нього в таких покоях. Яка вона? Красива чи ні? Білявка чи брунетка? Скільки їй років? Коли побачить її, то він одразу зрозуміє, чи знає її і чи був тут раніше. Ну а якщо не знає, то хоча б спитає, як її звати. Тому, вже прямуючи до вікна, переносив вагу тіла ліворуч і вирушив на кухню, щоби поставити чайник. 

Чому кухня була праворуч від санвузла, він не знав, але вона була саме там. Ваня пройшов повз ванну, прислухаючись до плюскоту води, відчинив такі самі білі двері й опинився… у власній кухні. Старий червоний чайник вже стояв на плиті й кипів. Давно кипів. Так ставалося багато разів, коли винаймач квартири загравався й забував про нього. 

Ваня підскочив до плити, вимкнув газ і ліктем, через кофту, щоби не обпектися, пересунув чайник на сусідню конфорку. Звук води не вщухав, проте він лунав уже з тутешнього спільного санвузла, й Бронзовий Голос одразу вирушив туди. Може, тепер ця жінка прийшла до нього в гості? Треба якнайшвидше дізнатися, хто вона, допоки коридор тримає всі ці дивні кімнати в собі. 

Він рвучко відчинив старі фанерні двері й побачив, що у ванній кімнаті нікого нема, а вода просто неслася транзитом через унітаз, який знову зламався. Треба полагодити бачок — це давнє падло знову гавкнулося. Ваня спробував втиснутися своїми довжелезними колінами між унітазом і стіною, аж його знову хитнуло вбік, тільки замість твердої кахляної стіни він вдарився плечем у щось м’яке. 

Ваня злякався й чомусь вирішив, що то манірний стиліст Валерій, який, мабуть, вже витягнув губи трубочкою і намагається його поцілувати. Валерині губи м’які й вологі, й що робити, якщо йому сподобається? 

— Нєт, — вигукнув Ваня й вдарив Валерія ліктем. 

— Скромнєє, — відповів стиліст голосом Трушина, й лиш тоді Йоан остаточно прокинувся. 

Автобус хитало на ямах, за вікном пропливала стара занедбана трибуна, а Гєна розповідав пацанам, що одному клієнту дружина завжди дарувала на Різдво річний абонемент на комерційну швидку допомогу, яка щободуна приїздила та безплатно ставила тому рятівну крапельницю. 

— А, к прімєру, єслі у нєго гості, оні включєни в пакєт? — спитав Дімон. 

— Нєт, — рішуче відповів директор. — Ето ж іх лічний бодун. Ладно… Ну шо, командёха, прієхалі, — Гєна підвівся й солодко потягнувся в проході. Водночас почувся рип шкіри його плаща. Дорога позаду, вони на місці. 

* 

Цигани вже стояли в проході, але в старому короткому бусі без туалету були лише передні двері, й першою на волю вийшла команда Йоана З Вами — хоч якась компенсація за втрату найкращих місць. Трушин поправив у вусі навушник й попрямував до сцени, яка стояла фронтом до витоптаного футбольного поля. Там вже продували портали — робота кипіла, й слід було пробити, коли за планом саундчек. З новим барабанщиком та без репетицій — прогін усієї програми був надважливий. 

— Кофейку би, — хижо посміхнувся Лютий і поставив клавішу в затінок, під білий намет з великим логотипом Партії регіонів. 

— Блядь, — вирвалося у Вані, — цієї партії давно немає, а намет, диви, живе. Сподіваюсь, що він лишився у спадщину або організаторам, або прокатникам, яким завжди потрібні технічні приміщення в разі дощу. 

— Значіт, стоіт мєталгрупа за кулісамі, — почав піаніст, розминаючи тонку цигарку в пальцях. — Барабанщік думаєт: у меня в руках два… етіх… сімвола. 

— Фалічних, — підказав Ваня, натякаючи, що знає цей анекдот, але Лютому було все одно — якщо почали, треба дограти до коди. 

— Да, фалліческіх. Думаєт: ща как вийду, сдєлаю бдр-р-рак, кіну палкі в зал — всє тьолкі мої. Гітаріст думаєт — у менє в джинсах хоккєйная ракушка, ща гітарку пріспущу ніже яіц — всє тьолкі мої. 

— Ой тока нє надо, — скривився Дімон, ставлячи свій чохол поруч з усіма. 

— Надо, — коротко обрізав спротив Лютий і продовжив. — Вокаліст думаєт — вийду, как дам фальцетом, всє тьолкі мої. А мислі бас-гітаріста: «До–соль, до–соль, до–соль». 

Він гучно та сольно заржав, привернувши увагу циган, які юрмилися біля автобуса. 

— А у піаніста мислєй вообще нє било, — образився Дімон й закурив щось нудотне та електронне. 

— Слиш, Ваньок, — спитав басист, видихаючи велику хмару із запахом автомобільного освіжувача. — А шо там с мусорамі на крише, чєм та історія закончілась? 

«Ух. Я обіцяв Тоні позавчора зателефонувати й провтикав», — згадав Ваня й скривився від сорому. Басист сприйняв це як реакцію на болюче питання: 

— Шо, тяжело било? Меня мама на кухню позвала — гріт, смарі, какой твой Ванька молодєц, людям помогаєт. Так я так понял, шо чєрдачніки мокнулі того пацана? 

Після повідомлення про спалені двері Вані було трохи не до спілкування з Тонею. Вже після першого зоопарку, коли Мар’яна з малим вляглися на денний сон, він пішов по воду й набрав дівчину, чекаючи в черзі до бювету. Вона спочатку ще раз спитала, чи сподобалися дружині квіти. Ваня подумав, що ця ситуація — готовий сюжет для поганого російського телефільму про подружню зраду, — от, дивіться, чоловік пішов по воду і дзвонить коханці, яка підігнала квіти для урочистої зустрічі дружини. Якийсь сюр. Дешевий поганий сюр. Між іншим, він так і не дізнався, чи отримала дружина квіти тоді в Тростянці, ті, що відправляла Іра. Питати про це було якось незручно. 

А червоні та білі троянди яскравим вибухом стриміли з трилітрової банки на холодильнику, кошик було очищено та поставлено на кухонну шафу — отже, Мар’яна подарунок прийняла. Інакше б викинула одразу — в їхньому подружньому житті бувало й таке. Тому ввічлива відповідь: «Так, дуже дякую», — була правдивою. Але цікавило інше: що там із дверима? 

Пожежа сталася вночі. Сусідка, та сама юристка, що консультувала перед візитом у страхову, подзвонила Тоні й наказала терміново набирати воду й обережно вибиратися на сходовий майданчик, бо їхні двері тліють. Тоня стямилася, побігла на кухню, схопила баклажку з питною водою й відчинила двері — звідти до хати одразу повалив чорний смердючий дим й розбудив діда. 

Утрьох вони загасили двері й оцінили матеріальну шкоду: оббиття згоріло вщент, мабуть, злодії чимось його полили. Викликали поліцію. До ранку вовтузилися з усілякими протоколами, дочекалися дільничого, який сказав, що треба просто поміняти двері