Читати книгу - "Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол."

— Але ж Святе Письмо сягає багатьох тисяч років до Diluvium!

Тон Таддео зберігав багатозначну мовчанку.

— То ви вважаєте, — раптом аж засумував Ґолт, — що ми не нащадки Адама? Не маємо відношення до історичного людства?

— Заждіть! Я тільки озвучив здогад, що допотопна раса, яка називала себе Людиною, незадовго до падіння цивілізації успішно створила пращурів сучасного людства «на свій образ», як вид для прислужування собі.

— Але ж навіть якщо повністю відкидати Об’явлення, лишається іще здоровий глузд, і ускладнення, які породжує таке припущення, цілковито не потрібні! — поскаржився Ґолт.

Сходами тихенько спускався абат. Він спинився на нижній приступці і, не ймучи віри своїм вухам, продовжив вслухатися.

— Справді, в декого може скластися така думка, — не погодився тон Таддео, — поки не замислюєшся над тим, скільки чинників тут задіяно. Вам же відомі легенди часів Спрощення. Здається, всі вони набувають вагомішого значення, якщо розглядати Спрощення як повстання створеного для прислужування виду проти своїх творців — принаймні на це натякає джерело. Також це би пояснило те, чому сучасна людина так поступається древнім, чому з вимиранням виду хазяїв наші попередники скотилися до варварства, чому…

— Хай Бог милує! — вигукнув дом Пауло, наближаючись до ніші. — Змилуйся, Господи, бо не відаємо, що накоїли.

— Я мав би здогадатися, — пробурмотів учений.

Старий священик насувався на свого гостя, немовби Немесіда[167].

— Отже, ми всього-на-всього істоти, створені іншими істотами? Так, пане Філософе? Плоди менших богів, а не Бога? А тому, зрозуміло, далекі від досконалості. Хоча в тому немає нашої провини.

— Це тільки припущення, але воно багато чого пояснило би, — сухо відповів учений, не збираючись відступати.

— І простило би, правда? Адже тоді повстання Людини проти своїх творців, безсумнівно, було виправданим тирановбивством безмежно лихих Адамових синів.

— Я цього не говорив…

— Покажіть мені, пане Філософе, цей дивовижний фрагмент!

Тон Таддео заквапився погортати свої записи. Світло замерехтіло, оскільки новіції за млинком напружено вслухалися в розмову. Невеличка аудиторія дослідника перебувала в шоковому стані, аж поки бурхлива поява абата не розбила німий відчай слухачів. Ченці перешіптувалися між собою; дехто навіть наважився засміятися.

— Ось воно, — заявив тон Таддео і передав кілька аркушів дому Пауло.

Абат кинув на них гнівний погляд і почав читати. Стояла ніякова тиша.

— Сподіваюся, ви натрапили на цей текст у секції загального доступу? — запитав він за кілька секунд.

— Так, але ж…

Абат і надалі читав.

— Що ж, мабуть, мені час збирати речі, — пробурмотів дослідник і знову заходився складати папери. Монахи нетерпляче переминалися з ноги на ногу, немовбито прагнули непомітно вислизнути з підвалу. Корнгур сам-один стояв замислений.

Вдоволений прочитаним, за кілька хвилин дом Пауло різко тицьнув записи пріору.

— Lege![168] — сухо скомандував він.

— Але що?..

— Здається, це уривок із п’єси, або діалогу[169]. Я вже бачив його раніше. Це щось про якихось людей, котрі створили штучних людей-рабів. І невільники повстали проти своїх творців. Якби тон Таддео читав «De Inanibus»[170] Вельмишановного Бедулла, то знав би, що там це класифіковано як «імовірна байка або алегорія». Та напевно, наш тон мало цінує думку Вельмишановного Бедулла, бо має свою власну.

— Але ж якого роду це…

— Lege!

Ґолт відійшов убік із нотатками. Пауло знову повернувся до вченого і промовив, чемно, змістовно, виразно:

— «І сотворив Бог людину на свій образ[171]; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх…»

— Мої зауваження — це чисте припущення, — озвався тон Таддео. — Свобода розмірковувати необхідна…

— «Узяв Господь Бог чоловіка й осадив його в Едемському саду порати його й доглядати його та…»

— …для поступу науки. І якби нас стримували сліпа довіра, нераціональна догма, навіть тоді вам би ліпше було, якби…

— «Та й дав Господь Бог чоловікові таку заповідь: з усякого дерева в саду їстимеш; з дерева ж пізнання добра й зла не…»

— …світ залишився темним, неосвіченим і забобонним, проти яких нібито ваш орден…

— «…їстимеш, бо того самого дня, коли з нього скуштуєш, напевно вмреш…»

— …боровся. Ми ніколи б не здолали голод, недуги, дитячу смертність і не зробили світ хоч на дрібку кращим, ніж він був…

— «…І сказав змій до жінки: бо знає Бог, що коли скуштуєте його, то відкриються у вас очі, і ви станете, як Бог, що знає добро й зло».

— …тисячу двісті років, якщо б відсікали можливі напрями думок і відкидали кожну ідею раз-по-раз…

— Ніколи він не був кращим і ніколи не стане кращим. Хіба що багатшим або біднішим, сумнішим, а не мудрішим — аж до найостаннішого дня.

Учений безпорадно знизав плечима.

— Бачте? Я ж знав, що образитеся, але ви заявили, що… Та який сенс? У вас же власна розповідь про це.

— «Розповідь», що я її цитував, пане Філософе, не хроніка творіння світу, а історія про спокусу, що призвела до Падіння. Невже ви не зрозуміли? «І сказав змій до жінки»…

— Так-так, але ж свобода розмірковувати необхідна…

— Ніхто й не помишляв позбавляти вас цього права. І ніхто не ображається. Та зловживати розумом заради гордині, пихи, марнославства або втечі від відповідальності… Ось це плоди з того самого дерева.

— Ви ставите під сумнів доброчесність моїх мотивів? — аж почорнів тон.

— Вряди-годи я ставлю під сумнів навіть власну честь. Я ні в чому вас не обвинувачував. Але поставте собі одне запитання: чому вам подобається відштовхуватися в стрибку свого припущення від такого непевного трампліна? Чому вам кортить ганити минуле аж до повного знелюднення минулої цивілізації? Щоби не було потреби вчитися на їхніх помилках? Чи вам осоружна слава всього лишень «повторного відкривача», а хочеться й самому побути «творцем»?

Тон прошипів якісь прокльони.

— Цей архів має належати компетентним людям, — гнівно проказав він. — Яка іронія!

Світло зашипіло й згасло. Не через механічну несправність, а тому що новіції за млинком припинили його крутити.

— Принесіть свічки! — наказав абат.

З’явилися свічки.

— Спускайся, — дом Пауло скомандував до послушника на драбині. — І забирай ту штуку з собою. Брате Корнгуре? Брате Корн…

— Домне, він тільки-но пішов до сховища.

— Ну то гукніть його. — Дом Пауло знову повернувся до вченого, передавши йому документи, які знайшов серед речей брата Кларе. — Читайте, якщо зможете розібрати букви при свічках, пане Філософе!

— Указ Мера?

— Прочитайте і зрадійте своїй омріяній свободі.

До них знову тихцем приєднався брат Корнгур. Він приніс важке розп’яття, яке висіло в арці на місці новітньої лампи. Чернець передав хрест дому Пауло.

— Звідки ви знали, що мені