Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

у Сибіру, члени Польської соціалістичної партії з Царства — ЖИВЕШ — писали старі революціонери до домовика лютих — БОРОНИ ЛЮТИХ — писали в тоні команди — ПАРТІЯ НАКАЗУЄ — наче в батькових силах було зробити все це — РОСІЯ ПІД КРИГОЮ — ВІДЛИГА ДО ДНІПРА — писали йому шифром, щоб син, не дай Бог, не дізнався про їхні плани — ВСІ ЗАСОБИ — що б це, на милість Божу, мало означати?!

Ніготь був обкусаний; узялося за шкіру пальця. Що говорив той одновухий соціаліст? Начебто вони не мали контакту з батьком? І це перше повідомлення від них йому через п’ять років? Сухотник брехав, це ясно. Вони зовсім не довідалися про батька завдяки людям з Медової. Можливо, вони самі його послали до лютих. Вони хочуть використати Кригу для розпалювання революції, для тріумфу соціалізму чи для воскресіння вітчизни, а там акурат фракція…

Грюкнули двері, протяг підхопив усі папери в купе, скочилося замкнути вікно.

— Пане Бенедикте!

— Ну й що ви витіваєте!

— Пане Бенедикте, я його вирахувала!

— Ви топчете мій пашпорт.

Єлена не слухала. Вона схопила за рукав, потягнула, мало шов на піджаку не розійшовся.

— Що за гульня! Та вже навіть жандарми ввічливіше поводяться! — випросталося з обуренням.

Вона радісно посміхнулася, бліді трояндочки розцвіли на зазвичай крейдово-білих лицях; три-чотири чорні кучері втекли з кока, ах, як на панну Муклянович — нечуване нехлюйство.

— Так?

Вона знизила голос до шепоту, підсуваючись ще ближче.

— Філімон Романовіч Зєйцов.

— Той комуніст?

— Еге ж.

Пригладилося вуса, глипнулося на неї косо, вона дуже пишалася собою.

— Чому Зєйцов?

— Отже, так. Я взяла гроші у тітки, пішла підкуповувати проводников і стюардів. I…

— Що з Пєлкою?

— Нічого з Пєлкою! — пирхнула вона. — Прокиньтеся, пане Бенедикте! Чи Фоґель не казав, що заморозники запхали свою людину в останню мить? Вони не могли знати дату, поки доктор Тесла не вирішив, тобто — ота панна Філіпов вирішила, на чуже прізвище, зрештою. Правда ж? Чи ви, пане Бенедикте, маєте уявлення, які черги й записи на квитки Транссибу? Місяцями треба чекати! — Вона знову вхопилася за полу піджака; відступилося під стіну, але Єлена цього разу не відпустила. — Ви ще встигнете на пізній обід, Зєйцов завжди приходить наприкінці, їсть сам, ви підсядете до нього — він неодмінно викаже себе!

— Але…

— Викаже! Проводники мені розповіли: він відкупив квиток перед самим виїздом із Санкт-Петербурга в якогось торговця хутром за півтори тисячі рублів. Півтори тисячі! Буржуй-комуніст! Ха! Це він!

Вона обернулася і натиснула клямку. Роззирнулося безпорадно по купе. Килим, секретер, постіль, повсюди лежали папери, десятки аркушів, списаних комбінаціями літер, випробуваними під час криптоаналізу: на перший погляд — записки божевільного, більше нічого.

BJAH. І це він мав запам’ятати на роки Сибіру? Якою ж дивною машиною є людська психіка: у чим впорядкованіший лад запряже довколишній світ, з тим більшим гнівом напиратиме на останні гнізда безладу в ньому. BJAH! Бути цього не може, ключ м у с и т ь щось означати.

Єлена говорила своє, вмовляючи, й прохаючи, й смикаючи за руку, як нестерпна молодша сестра, — тим часом ця остання загадка не дозволяла вирвати себе з думки, цвях у черепі, рана в голові, турбує, болить, не дає спокою, треба почухати.

— Ви знову мене не слухаєте!

BJAH. А якщо літери справді не мають жодного значення? Якщо це ще простіше? Зміщення абетки на один, на дев’ять… 1–9–0–7. 1907.

Усе забудуть — але не забудуть рік свого заслання.

— Сімнадцять років.

— Що?

Глянулося над Єлениним плечем, чоловік у дзеркалі мав дуже дивну міну. Сімнадцять років. Обличчя батька, коли він ішов до Сибіру, — забуте — незабуте, — на скільки він тоді був старший, усього на кілька років: майже одноліток! Немає фотографії, немає зображень, лише поліційний опис й істинно-фальшиві спогади. Найнадійніший і, по суті, єдиний спосіб — це дзеркало: тільки так, тільки цією мірою існує у сьогочасності батько, тільки в цій формі.

Єлена, насупившись, озирнулася через плече. Чи бачить вона, що відбувається навколо з тінню? Чи зауважила вона форму цієї ажурної підтьмітки?

Застебнулося пікейну камізельку.

— Зєйцов. Його мотиви могли бути зовсім іншими…

— Але! Я розпитала їх добре: всі мали давно викуплені квитки, тільки Зєйцов ні, тільки на нього переписували в останню мить. Тож, або це він, або — ніхто. Хіба що заморозники слухаються якихось ясновидців.

Ступилося за поріг. Панна Муклянович зробила кніксен перед Mrs. Вайт-Ґесслінґ. Неприємно вражена англійка відвернулася.

Єлена прошипіла, кваплячи:

— Я вас, пане Бенедикте, не буду тягнути за краватку, якщо ви на це сподіваєтеся.

— Ти мала би прилягти, знову заслабнеш.

— Заслабну? Про що ви кажете? Й коли це я дозволила вам на подібну фамільярність у звертанні? Пане Бенедикте!

З ключем у руці поглянулося ще раз на перекинуте догори дриґом купе. На самому верху, серед паперів, розкиданих на постелі, лежала рекламна брошура Транссибу, відкрита на сторінці, забазграній помилково пригаданим шифруванням.

Повернулося ключ у замку, зелена тінь затопила вікна, коли експрес в’їхав на мить поміж дерев; запаморочилося у голові, й думка, раптова як ота тінь, заполонила свідомість:

А якби вдалося розшифрувати ще й цього листа?

Про деякі засоби спілкування Бога з людиною

За другою водкой Філімон Романовіч вийняв фотографію матері.

— Мусите знати, що жодна світлина, ані малюнок не відтворять її вроди, така гарна була моя мати, що, як розповідав не раз, тверезий і п’яний, а я йому вірю, тим більше, коли горілка його розбере, — що ледве погляд його на неї впав, сказав собі фатер мій: оця дітей моїх на світ мені приведе, від цієї красавицы візьмуть вони все те добре, чого від мене не візьмуть. Так він каже, і є Бог на небі, слушно каже, бо й те ви мусите знати, как вам по отчеству, а, Філіповіч, ще одну налийте, дякую, те знати мусите, Вєнєдікте Філіповічу, що мій батько, Роман Романовіч, людина, може, й доброго серця, проте лихих пристрастей. Заздрісники, яких не бракує у жодному повіті, особливо в земствах таких, де всі родовиті знаються від дідів-прадідів, і всякий гріх, кожна недуга, як і кожна чеснота, багато разів устигли перетекти між нами через кров, якою ми обмінюємося із покоління у покоління, усі там родичі, отож, заздрісники, кажу, обмовляли його розпусником і безсоромником. Прикро це, коли син про батька чує такі речі: почує від чужого, заперечить, захищатиме батькову честь, але почує від родичів, від родини, приятелів, — що діється із сином? Щойно зі сльозами на