Читати книгу - "Посуха"

От, наприклад, сьогодні. Перед очима виринув образ Еллі, яка притиснула гарячі маленькі вуста до Аарона в класі, й віддзеркалення спохмурніло. Цікаво, це було вперше? Чомусь Люк був певен, що ні. Він відчув гарячу хвилю, дуже схожу на ревнощі, й різко мотнув головою. Чи йому не байдуже? Та йому до дупи. Але ж, Господи, іноді Еллі Дікон поводиться, як справжнє стерво. Ігнорує його, а тоді біжить до Аарона. Ні, йому все одно, але ж, Божечки, одного погляду досить, щоб зрозуміти: у когось серйозні проблеми.

Довгі Діконові пальці боляче втиснулися Фокові у щоку, й Фок ухопив старого за зап’яток, щоб відштовхнути. Перекинув Дікона горічерева й, підвівшись, відійшов. Усе закінчилося за декілька секунд, але вони обоє засапалися: в крові грав адреналін. Дікон дивився на Фока знизу вгору, в кутиках його рота зібралася біла піна.

Фок нахилився над ним, не звертаючи уваги на пса, який вищирив зуби. Постояв так над хворим старим, який лежав на землі. Згодом він себе за це ненавидітиме. Але тої миті йому було байдуже.

Заки Аарон дістався додому, в нього вже руки боліли від ваги ящика з рослинами, але на обличчі й досі грала усмішка. Гарний настрій псувало тільки слабеньке відчуття жалю. Може, слід було піти за Еллі? Люк би вчинив саме так, подумалося йому. Підтримував би розмову й урешті-решт переконав сходити випити з ним «коли».

Нахмурившись, він опустив ящик на ганок. Виходячи з класу, Еллі точно всміхнулася Люкові. Останнім часом вони практично не розмовляють, але в неї для нього знайшлася усмішка?

Потому як Еллі пішла, Аарон уже приготувався, що друг, вишкірившись, не втримається від шпички, одначе Люк лише звів брови.

— Ти обережніше з цією, — тільки й сказав він.

Аарон запропонував піти на центральну вулицю потусуватися, але Люк похитав головою.

— Вибач, чувак, мені треба в одне місце.

Еллі також сказала, що зайнята. Чим? — стало цікаво Аарону. Якби їй треба було на роботу, вона б так і сказала, правильно? Він постарався не думати про те, що роблять двоє його друзів без нього.

Натомість, щоб чимось себе зайняти, він дістав вудки. Пішов на річку. Угору по річці, де краще клює. А можна піти до камінного дерева, подумалося йому зненацька, раптом Еллі там? Він повагався. Якби вона хотіла з ним побачитися, так би й сказала. Але її так важко зрозуміти! Може, якби вони провели більше часу наодинці, вона б зрозуміла. Їй буде добре з ним. Якщо він не в змозі навіть у цьому її переконати, у когось серйозні проблеми.

— Гадаєте, це я того дня убив вашу доньку? — мовив Фок, дивлячись на Дікона згори вниз. — Гадаєте, тримав її під водою, поки вона не втопилася, а потім стільки років брехав усім, навіть власному татові?

— Не знаю я, що сталося того дня.

— А я думаю, знаєте.

— Я її любив.

— Коли це, — промовив Фок, — любов заважала кривдити?

* * *

— То в біса просвітіть мене. На шкалі від нуля до в’язниці, наскільки ви в лайні? — горлав Рако на тому кінці лінії. Фок збагнув, що жодного разу не бачив його сердитим.

— Ні наскільки. Послухайте, все нормально. Облиште, — сказав Фок. Він сидів у поліційній автівці за кілометр від Діконової ферми. На телефоні було вісім неприйнятих дзвінків від Рако.

— Ні наскільки? — перепитав Рако. — Гадаєте, я вчора на світ народився, приятелю? Проти вас подали скаргу. Думаєте, я не здогадуюся, де ви зараз? Думаєте, я тупий селюк, який два плюс два скласти не може?

— Що? — вигукнув Фок. — Ні, Рако, друже, звісно, ні.

Його самого приголомшила власна неспроможність тримати себе в руках. Відчуття було неприємне, наче він одягнув чужу машкару.

— Ви зриваєтеся з місця, щойно закінчується допит (до речі, я знаю, що ви підслуховували), і я з вашого голосу чую, що ви поїхали до Дікона. На поліційній машині. І це не нормально, ясно? Наскільки пам’ятаю, поки що тут керую я, і якщо ви залякували людину, яка і так уже подала скаргу, Боже правий, ви в халепі, приятелю.

Запала довга мовчанка. Фок уявив, як Рако міряє кроками дільницю, а Дебора й Барнз дослухаються до розмови. Фок зробив кілька глибоких вдихів. Серце й досі калатало, але до нього вже почав повертатися здоровий глузд.

— Ніякої халепи, — сказав Фок. — Вибачте. Я просто на якусь хвилю зламався. Раптом що — беру все на себе, на вас це не окошиться. Обіцяю.

У трубці так довго стояла тиша, що Фок уже й не був упевнений, чи Рако досі там.

— Послухайте, друже, — сказав Рако тихіше. — Боюся, для вас це занадто. Зважаючи на ваше тут минуле.

Фок похитав головою, хоча його ніхто й не міг побачити.

— Ні. Я ж вам кажу. Це було секундне божевілля. Але нічого страшного не сталося. Принаймні нічого страшнішого.

— Слухайте, ви й так зробили все, що від вас вимагалося. Навіть більше, — провадив Рако. — Ми дуже просунулися — мені б самому такого в житті не вдалося. І я це чудово розумію, приятелю. Але, можливо, час закінчувати. Підключити Клайд. Це я винен — мав би давним-давно це зробити. Це ж не ваша сфера відповідальності. Ніколи не була.

— Рако, друже…

— І ви одержимі Діконом і Дау. Мрієте їх підловити. Неначе вам потрібно повісити на них Гедлерів у помсту за те, що сталося з Еллі…

— Справа не в цьому! Карен записала ім’я Гранта!

— Знаю, але жодних інших доказів немає! І в них є алібі. Тепер уже в обох, — зітхнув Рако на тому кінці. — Дзвінок, який отримав Дікон саме в той час, коли застрелили Гедлерів, дуже схожий на правду. Барнз перевіряє реєстрацію дзвінків, але аптекарка вже це підтвердила. Вона пам’ятає ту розмову.

— Чорт, — вилаявся Фок і провів долонею по голові. — Чому вона раніше цього не згадала?

— Її про це не питали.

Запала пауза.

— Дікон цього не робив, — мовив Рако. — Не вбивав Гедлерів. Розплющте очі, і швиденько. Ви так пильно вдивляється в минуле, що воно вас сліпить.

Розділ тридцять другий

Коли Гретчен налила третій келих вина, Фок нарешті відчув, як з плечей потихеньку звалюється тягар. Тиск, який він так довго відчував у грудях, що вже й припинив помічати, аж ось почав зменшуватися. Фок відчував, як розслабляються м’язи шиї. Зробивши ковток вина, він насолоджувався відчуттям у голові: безлад у ній поступався місцем значно приємнішому туману.

В кухні вже стемніло, зі столу