Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Мовчання Гаррієт перебивало все. Через темне волосся й сплетені навколо колін руки вона скидалася на маленького китайського пірата.

— Знаєш, що нам треба? — за мить озвалася вона. — Машину.

— Так! — після різкої приголомшеної паузи весело гукнув Гелі, про себе лаючись, що наплів їй, ніби вміє водити.

Він скосив очі на Гаррієт, тоді відкинувся, обіпершись на рівні руки, й підняв погляд на зорі. «Не можу» або «ні» не належали до слів, які можна було казати Гаррієт. Він бачив, як вона стрибає з дахів, кидається на вдвічі більших за неї дітей, копає й кусає медсестер під час допоміжної вакцинації «п’ять в одному» в дитсадку.

Не спромігшись на слова, він потер очі. Йому хотілося спати, але так, неприємно — було спекотно, очі пекли, і, найпевніше, йому насняться кошмари. Він згадав оббіловану гримучу змію, що висіла на штахеті огорожі в парку «Рептилія»: червона, м’язиста, обплетена синіми венами.

— Гаррієт, — заговорив він, — а не легше буде викликати копів?

— Це було б значно легше, — без ані найменшої запинки відповіла вона, і Гелі огорнула хвиля прихильності до неї. Стара добра Гаррієт: можеш клацнути пальцями й отак просто змінити тему, і ось вона, одразу підхоплює.

— Тоді, думаю, це нам і треба зробити. Можемо подзвонити з таксофона біля міськради, сказати, що знаємо, хто вбив твого брата. Я вмію так міняти голос, що всім здається, ніби то якась бабуся.

Гаррієт глянула на нього, як на божевільного.

— Чому це його мають покарати інші люди? — запитала вона.

Від виразу її обличчя йому замлоїло. Гелі відвернувся. Очі запримітили масний паперовий рушник на сходах, на якому лежав недоїдений торт. Насправді він зробить усе, що вона його попросить, хай там що це буде, і вони обоє про це знали.

Ця мідноголова була маленька, трішки більша ніж тридцять сантиметрів і поки найменша з п’яти, що їх Гелі з Гаррієт виявили того ранку за одну годину. Вона лежала дуже тихо, ледаче вигнувшись літерою «S» у нещільних бур’янах, що пробивалися крізь шар будівельного піску одразу край тупика в житловому комплексі «Дубова галявина», забудові за заміським клубом.

Усім будинкам «Дубової галявини» було не більше семи років: псевдотюдорівський стиль, громіздкі ранчо й модерні особняки, навіть кілька ерзаців довоєнного стилю з новенької, яскраво-червоної цегли з притуленими до фасаду декоративними колонами. Попри солідні розміри й відносно високу ціну, ця новизна робила їх сирими й непривітними. Позаду секції, де Гаррієт із Гелі припаркували велосипеди, багато будинків досі будувалися — голі, пообгороджувані ділянки, заставлені толем і деревиною, гіпсокартоном і утеплювачем, обнесені скелетами молодих жовтих сосен, крізь які нестямною синню бриніло небо.

На відміну від старої тінистої Джордж-стріт, побудованої до початку цього століття, тут дерев було небагато, а тротуару не було зовсім. Фактично кожний слід рослинності валився під дією бензопил і бульдозерів: водні дуби, малі дуби, що з них деякі — за словами арбориста з університету штату, що безпросвітно намагався їх урятувати — простояли ще відтоді, як у 1682-му по Міссісіпі спустився ла Саль61. Більшу частину верхнього шару ґрунту, утримуваного корінням, змило в потічок, а далі в річку. Водонепроникний шар бульдозерами позносили в западини, щоб вирівняти землю, а в бідній прокислій землі, що залишилася, ростиме мало що. Трава пробивалася лише подекуди, або й узагалі її не було, а завезені вантажівками магнолії й дерени стрімко в’яли й усихали до самих сучків, вистромлюючись із наївних кругів мульчі, обкладених декоративним бордюром. Спечені простори глини — червоної, як сам Марс, засміченої піском і тирсою — круто впиралися в сам край асфальту, такого чорного й нового, що досі здавався липким. Позаду, з південного боку, розкинулося захрясле багновище, яке щовесни підіймалося й затоплювало будівництво.

Будинками на «Дубовій галявині» здебільшого володіла перспективна молодь: забудовники, політики, агенти з нерухомості, амбітні молоді подружжя, що покидають здольне походження, з містечок у Соснових лісах чи на глиняних пагорбах62. Наче з ненависті до свого сільського походження вони методично асфальтували всі можливі поверхні й викорчовували кожнісіньке дике дерево.

Проте «Дубова галявина» власноруч помстилася за те, що її так брутально розрівняли. Земля тут була тваниста й аж стогнала від засилля москітів. Ями, тільки-но їх викопували, наповнювало солонуватою водою. Коли дощило, каналізацію забивало — із новісіньких блискучих унітазів вихлюпувалося нереальне чорне місиво, воно скрапувало з кранів і модних багатофункціональних душових лійок. Оскільки весь верхній шар ґрунту зрізали, довелося вантажівка за вантажівкою звозити пісок, щоб навесні будинки не позмивало; а черепахам і зміям нічого не заважало за власним бажанням відповзати від річки щораз глибше на сушу.

«Дубова галявина» кишіла зміями — і великими, і малими, і отруйними, і безпечними, тими, що любили багно, й тими, що любили воду, а також тими, що вилежувалися на сухому камінні під сонечком. У спекотні дні із самої землі здіймалася страшенна зміїна ядуха, ніби темна вода, що підіймалася й заповнювала сліди гусениць у розрівняній бульдозерами землі. Іда Ру порівнювала запах зміїного мускусу з риб’ячими тельбухами — карпіодеса, канального або оливкового сома, риб-падлоїдів, що живляться сміттям. Еді, коли копала ямку для азалії чи трояндового куща, особливо в цивільних насадженнях Садового клубу біля Федеральної автомагістралі, казала, що навчилася виявляти, коли мотика вже біля зміїного кубла, за запахом, як у гнилої картоплі. Гаррієт і сама багато разів чула зміїний сморід: найміцніший — у рептильній домівці мемфіського зоопарку і від переляканих змій, ув’язнених у чотирилітрових слоїках у шкільному науковому кабінеті; але також ним їдко й зловонно відгонило з каламутних берегів потічків і мілких озерець, з водопропускних труб і парких обмілин у серпні, а ще — подеколи, у дуже спекотну погоду після дощу, — на власному подвір’ї.

Джинси й сорочка Гаррієт просякли потом. У цій секції й біля болота позаду майже не було дерев, то щоб не злягти із сонячним ударом, вона вдягла солом’яний капелюх, але сонце шкварило гáряче й немилосердно, наче сам Божий гнів. Від жару й побоювань їй паморочилося в голові. Увесь ранок вона трималася стоїч­но, поки Гелі — надто гоноровий, щоб носити капелюх, і вже