read-books.club » Детективи » Той, хто вбиває 📚 - Українською

Читати книгу - "Той, хто вбиває"

231
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Той, хто вбиває" автора Кріс Тведт. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 60 61 62 ... 77
Перейти на сторінку:
Якби комусь заманулося покурити, довелось би виходити надвір через головний вхід по інший бік будинку. Я глянув на теракотовий горщик між стільцями, повний по вінця недокурками. Надто пізно здогадався: Тьондер може обійти дім, щоб покурити на терасі.

Я гарячково шукав, де б заховатися, але зненацька побачив його за два метри від себе. У нього й, справді, була тиха хода, він рухався безгучно. Кремезний чолов’яга, на голову вищий за мене, з широкими, могутніми плечима. Він вражено глянув на мене, глухо заревів і підняв угору кулаки — удвічі більші за мої.

Я зреагував інстинктивно. Не думаючи, ударив і поцілив просто під вухом. То був незграбний, слабкий свінг; від удару я похитнувся, а ось результат виявився зовсім несподіваним. Тьондер заголосив, упав навзнак, затуляючи руками голову.

— Не бий! — скавулів він, відповзаючи на спині вбік. — Будь ласка, не бий!

Я приголомшено дивився на нього.

— Більше не битиму. Я вдарив, бо сам злякався, — виправдовувався я.

Тьондер мав вигляд побитого пса, страх скував усе його тіло. Губи тремтіли, налякані розгублені очі повні сліз.

— Вибач! Я не хотів тебе скривдити. Я заблукав і не сподівався чиєїсь появи. Я вже йду геть...

Тьондер мовчав, сторожко дивився мені вслід, доки я не зник за кутом будинку. Я піднявся угору вуличкою, сів у авто і поїхав.

Тьондер Тулос не симулював, ніяких сумнівів у мене більше не залишилося. Юсеф Мардал так покалічив хлопця, що його голова вже не функціонувала. Безпорадна дитина в тілі дорослого чоловіка.

Дитина, яку я побив...

Розділ 58

Я не розповів Сюнне про свої відвідини хутора Тулосів. То був ганебний, нітрохи не героїчний вчинок. Сюнне відраджувала мене від самодіяльності, переконувала залишити розслідування смерті Геллє поліції, і мала рацію. Вдома вона навіть не поцікавилася, де я був. Її голова була заклопотана іншим. Сюнне посадила мене за кухонний стіл і заговорила про своє.

— Сьогодні телефонували з фірми «Ейнарсон & Станг», — сказала вона. — Я мала довгу розмову з Фредрікке Станг.

Я занімів.

— Про що?

— Зберися докупи, Мікаелю! Про можливе злиття наших фірм. У нас уже була про це розмова.

— Так, звичайно. Просто я не стежив за розвитком подій, гадав, ми заморозили плани.

— Нічого ми не морозили! Дійшли згоди лише в одному: як важко буде комусь зі сторонніх адвокатів уникнути нищівної критики Мікаеля Бренне.

— Саме так.

— Але це смішно, Мікаелю! Я не можу сприймати таку поведінку серйозно. Ти й раніше працював з іншими людьми, з Петером і Фінном, і все було добре...

— А з деким зовсім недобре...

— То була виняткова ситуація. Ми дуже маленька фірма, а тому вразлива.

— Я інакше дивлюся. Ми маленькі, але ми знаємо одне одного і покладаємося одне на одного. І, як на мене, це робить нас лише міцнішими.

— Не на ринку юридичних послуг.

— Окей, не на ринку, визнаю. Але...

— Тобі сподобається Фредрікке, — умовляла Сюнне. — Вона розумна, гарна й приємна у спілкуванні.

— Не сумніваюся...

Сюнне нахилилася, заговорила менш запально, і я зрозумів, що процес злиття уже почався, вона вчула перемогу.

— Прошу, поговори з ними, Мікаелю. Зустрінемося кілька разів, приглянемося, що і як, добре? Жодних зобов’язань, гарантований шлях до відступу...

— Гаразд, — здався я.

Вона схилилася ще ближче й цмокнула мене в щоку.

— Я знала, що ти одумаєшся...

Сюнне схилилася у темряві над моїм ліжком, а мені здалося, що то сон. Можливо, вона мені снилася, принаймні я прокинувся з відчуттям запаху її волосся і тіла.

— Мікаелю, — тихенько покликала вона. — Мікаелю, прокидайся!

Це нікуди не годиться, подумав я крізь дрімоту. Сон — одне, а реальність — зовсім інше. Я думав, ми збагнули різницю ще минулого разу.

— Ні, Сюнне.

Мій голос був тягучий і хрипкий.

— Мікаелю, отямся! — вона трясла мене за плече. — Надворі ходить якийсь чоловік, кажу ж тобі!

Нарешті її розпачливий голос продерся крізь мій сон. Я рвучко сів на ліжку.

— Чоловік? Тобі не здалося?

— Я не могла заснути, зійшла вниз налити собі води, посиділа трохи в темряві й раптом побачила його. Він ходить туди й сюди садом.

Я скинув ковдру, байдуже, що голий, устав і почав швидко вдягатися.

— Який він?

— Не змогла добре роздивитися. Надворі темно, а він тримається у тіні, — голос їй перехопило. — Я подумала... а якщо це Дідрік?

— Чому відразу Дідрік?

— Він часто шле гнівні есемески. Деякі зовсім божевільні.

— Сумніваюся, що то він.

Я натягнув на себе штани і шкарпетки, тихо збіг сходами, почав узувати кросівки.

— Що ти робиш? Хіба не ліпше викликати поліцію?

— Ти викличеш... Якщо виникне потреба. Мені це вже осточортіло!

Я лютував. Усе, що трапилося за останні пів року, — Барбара Бломберг, Юсеф Мардал, Борд Тулос, погрози й мої промахи — усе навалилося нараз.

І Геллє.

Я рвонув двері й вискочив надвір, не криючись. Обігнув кут будинку й побачив рухливу тінь між деревами. Я заскочив зненацька того, хто ховався у тіні, і тепер невідомець намагався непомітно прослизнути вздовж живоплоту до садової хвіртки.

— Гей, ти! — крикнув я, кидаючись до нього, але послизнувся на мокрій траві.

Чоловік скористався шансом, щодуху помчав моріжком, та я швидко звівся на ноги й підрізав його на півдорозі до хвіртки, спритно збив на землю, ніби все життя грав в американський футбол. Чоловік застогнав, задихаючись під вагою мого тіла.

Я сів на нього верхи, притиснув обличчям до трави.

Чоловік жалібно заскимлів, і я трохи ослабив натиск, щоб він зміг повернути набік голову. Я спантеличено дивився на людину, якої ніколи раніше не бачив.

— Боляче, — простогнав він. — Ти, мабуть, зламав мені кілька ребер, бісовий сатано! Чортів кровопивцю! Дідьчий гівнюку!

На мене дивився відносно молодий парубійко. Марне, худе обличчя. Я зморщив носа, коли мені в ніздрі вдарив кислий запах немитого волосся й брудного одягу. Тіло піді мною здавалося сучкуватим. Цього чоловіка можна не боятися, подумав я. Сама шкіра й кості. Хіба божевільний, проте приблуда на божевільного не скидався. Може, з порушеною психікою, але не психопат.

— Я тебе відпущу, якщо сидітимеш тихо, чуєш? — сказав я. — Не вставай на ноги! Підведешся, скопаю на квасне ябко!

— Це

1 ... 60 61 62 ... 77
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Той, хто вбиває», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Той, хто вбиває"