Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я тебе ще зранку шукаю, — сказала вона. — Вже вдруге забігаю.
Я мало не згорів від сорому. Найда, сама Найда мене шукає, а я наче останній дурбелик тиняюся невідомо де!
— Та я… я у школі був, — ледь вичавив я із себе.
— Я б теж хотіла до школи, — зітхнула Найда. — Але, на жаль, ми живемо далеко від неї… Проте я до тебе з іншим. Розумієш, до нашого курника вчора вночі приходив якийсь звір.
— Звір?
Мені одразу пригадалася руда Сестричка, через яку я трохи не став вечерею для диких парубків.
— Так. Він почав рити під курником, а коли я сказала, що без згоди моїх господарів робити цього не можна, він пообіцяв обірвати мені вуха, якщо я тільки гавкну їм про нього. От я й прибігла до тебе за порадою.
Я відчув, як мої груди аж надимаються з гордощів. Виходить, я таки щось для неї та значу!
— А який той звір на вигляд? — спитав я, намагаючись удати з себе ділового хлопця. — Рудий такий, еге ж? А очі хитрі і хвіст віялом?
— Ти його знаєш? — здивувалася Найда.
— Ще б пак! Це Сестричка-лисичка. Я її віднадив від нашого курника, а вона, бач, тепер до вашого приміряється!
— То що ж робити? — у відчаї простогнала Найда.
Якби ж то я знав! От коли б Найда була хлопцем і вміла битися — тоді інша справа. Ми б тоді тій Сестричці такої лупки дали, що ого-го! Проте вона дівчинка, і до того ж не така вже й дужа.
Я поглянув на її вушка. Завжди веселі й задерикуваті, вони цього разу так опустилися, ніби їхня власниця чекала на якесь покарання. Ні, такого допустити не можна!
— Ми ось що зробимо, — почав я. — Якщо ти не проти, я проведу вечір на вашому подвір’ї. І коли прийде Сестричка, я зроблю все, щоб вона забула дорогу до вас.
— Ой, яка я тобі вдячна! — вигукнула Найда. — Я завжди знала, що ти…
І хоч вона не договорила, я відчув, що після таких слів згоден не тільки на Сестричку, а й на самих лісових парубків накинутись!
Як тільки-но зайшло сонце, ми з Найдою заховалися за їхнім льохом і почали чекати на непроханого гостя.
І гість не забарився. Сестричка так поспішала на зустріч із мешканцями Найдиного курника, що навіть не чекала, коли люди поринуть у сон. В сусідній хаті ще світилося вікно, а вона вже вигулькнула з малинника й подалася прямісінько до курника. Трюхикала Сестричка з таким виглядом, ніби після гарної прогулянки повернулася на власне подвір’я.
— Ти?! — обурено вереснула вона, коли я заступив їй дорогу. — Що тобі потрібно на чужому подвір’ї?
— Мене запросили, — відказав я. — А от що тобі тут потрібно?
В її очах спалахнула злість. Вона аж скреготнула дрібненькими гострими зубами. О, з якою насолодою ця Сестричка вчепилася б у мене, як би шматувала мій хвіст, як би гризла за вуха! Проте вона сама розуміла, що це неможливо, адже тепер я виріс чи не на голову вищий від неї.
— Шкодую, — зашипіла вона крізь зуби. — Шкодую, що не порахувалася з тобою при першій зустрічі…
— Тепер вже пізно, — відказав я. Тоді наблизився до неї на крок і гарикнув щосили: — Ану, геть звідси! І щоб духу твого тут не було!
Вона відсахнулася і щезла в молодій кукурудзі. І вже з глибини городу до мене долетіло:
— Ну, кудлате дурило, тепер ти всерйоз мене дістав! Я тобі цього не подарую!
— Тюпай, тюпай! — гукнув я їй услід і усміхнувся. Ну, що тепер може вдіяти проти мене це миршаве, боягузливе створіння?
Тієї ночі я повернувся додому під ранок. Найда ніяк не могла заспокоїтися. Спочатку вона тремтіла від пережитого, тоді заходилася дякувати, що я так сміливо порахувався з Сестричкою. А я все дивився на неї, вслухався в її схвильований голосок і не міг наслухатись. Тож і не дивно, що коли Грицик запросив мене до школи, я не біг підстрибом за ним, а плентався, наче сонна тетеря. Я навіть не завважив, коли поруч з нами опинився Данько.
— Привіт, Грицику! — привітався він і поглянув на новенького годинника, що батьки позавчора подарували йому на день народження. — Щось нашої Сливки не видно. Заспав, чи що?
Проте Васько не заспав. Невдовзі ми побачили його.
— Що це з ним? — здивувався Грицик.
І було чого дивуватися. Завжди такий жвавий та швидкий, Васько цього разу плентався так, начебто його тягли на орчику.
— Ти що, з велосипеда звалився? — поцікавився Грицик, коли Сливка наблизився до нас.
І справді, велосипед у Сливки був дуже підступний. Варто Васькові бодай на мить загаятися, як той ланцюгом хапав його за штанку.
— Ні, — ледь чутно прошемрав Васько.
— Здається, велик тут ні до чого, — втрутився Данько. — Поглянь, Грицику, на його вуха. Вони ж у нього наче дві пампушки!
— А й справді… То що трапилось?
— Мене побили, — вичавив із себе Васько.
— Хто — батько? — поцікавився Данько.
Ми всі знали, що Васьків батько людина дуже строга і, коли що, може й запотиличником пригостити. І не тільки запотиличником.
— Ні… Макогін з Козулькою. Перестріли мене вчора біля парку. Спочатку тягли за вуха, щоб я швидше виріс і реготали. Я хотів кликати на поміч, але Козулька зацідив мені під дих так, що аж подих забило. Тоді наказали швиденько бігти додому і нікому ні про що не розповідати. А коли я повернувся до них спиною, Козулька дав мені ще й копняка…
Деякий час хлопці мовчали. Потім повільно зрушили з місця. Вони навіть забули пристати до якогось учителя.
— Може, треба комусь поскаржитись? — порушив мовчанку Данько. — Векторові, наприклад. Він у них класний керівник.
Васько заперечливо хитнув головою.
— Ні. Вони били так, щоб слідів не лишилося.
— А вуха?
— То ж вони хотіли, щоб я швидше виріс, — Васько шморгнув носом. — Хлопці… я, мабуть, віддаватиму їм всі гроші…
— Та ти що?! — скипів Грицик. — Він же тоді подумає, що ти їх злякався!
— Еге, добре тобі казати… Ти ж не знаєш, на що вони здатні… — Він поглянув уперед і раптом сховався за Грициковою спиною. — О, вони вже стоять!
І справді, біля мосту, як завжди останнім часом, тирлувалися Макогін зі Стасом Козулькою. Вони поглянули на скуленого Васька, тоді перевели погляди на спохмурені обличчя його товаришів, і Макогін вищирився в підступній посмішці.
— Що, шмаркачу, таки порушив свою обіцянку, га? — поцікавився він у Сливки. — Поскаржився своїм курдупликам,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський», після закриття браузера.