Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

— Так, — сказав шериф. — Ви йдіть до себе в офіс і стежте за міс Юніс. Віллі може пройти поряд з нею вулицею, і якщо таке буде, вона нас випередить і переможе — заявиться до Вайтліфського моста на своєму пікапі.

І от вони знову на Майдані, перетинають його навскіс туди, де носом до стіни стояв порожній пікап, де були порожні узбіччя, і де довго приглушено стогнали та лунали східці, які вели до прочинених дверей офісу, і долаючи їх, він думав, не дивуючись, що вона, певно, була єдиною жінкою, знаною йому, яка може відчинити замок позиченим ключем, щойно відімкнувши чужі двері, та не лишить ключа на першій-ліпшій поверхні, яку здибає, зайшовши, але покладе його до ридикюля чи до кишені, або куди ще може його покласти, коли він дав їй ключа, і вона не сидітиме у кріслі за столом, ні, не сидітиме, а натомість непохитно застигне, як стовп, із прямою поставою, у своєму незмінному капелюшку, але в іншій сукні, яка виглядає достеменно як учорашня, і та сама сумка на колінах, і рукавички за вісімнадцять доларів, затиснуті у пальцях, а долоні складені на сумці, і черевички на пласких підборах, куплені за тридцять доларів, у ряд, на підлозі, перед найжорсткішим і найпрямішим стільцем на всю кімнату поряд із дверима, на якому насправді ніхто ніколи не сидить, навіть якщо офіс переповнений, і лише опісля переміститься до зручнішого, м’якого фотелю після того, як дядько змарнував добрячі дві хвилини, умовляючи її і нарешті пояснивши їй, що, може, доведеться зачекати ще дві-три години, бо вона дивилася на годинник, пришпилений їй до грудей золотою брошкою, коли обидва заходили: певно, їй здавалося, що шериф уже не лише встиг повернутися з Кроуфордом Ґаврі, але, мабуть, уже везе його шляхом до каторжної тюрми: а ось і він у своєму звичному кріслі поруч із кулером, і нарешті, дядько чиркнув сірником — запалити люльку з маїсового качана, не перериваючи мовлення, промовляючи не лише крізь дим, а в унісон із димом:

— …що сталося, бо дещо з того ми навіть знаємо, та й Лукас нам, урешті-решт, розповів, хоча пантрував кожний крок за собою, наче яструб чи міжнародний шпигун, аби не прохопитися чимось таким, що просто пояснило б про нього, а не врятувало. Вінсон і Кроуфорд були партнерами, скуповуючи деревину від старого Садлі Воркітта, який доводився місіс Ґаврі чи братом, чи дядьком, чи кимсь таким, — і вони домовилися зі стариганем Садлі про ціну за футову дошку, але щоб це оплатити, доки весь матеріал на продаж не розпиляють до останнього рубанця, Кроуфорд і Вінсон повантажать його, вивезуть, отримають свою готівку, а тоді розплатяться зі старим Садлі, щоб він найняв артіль, яка цю деревину подрібнить, розпиляє та поскладає штабелями, просто там, біля будинку старого Садлі, і жодної палички не рухатимуть, доки все не спиляють. А от що сталося далі, ми справді не знаємо, доки Гемптон не зловить Кроуфорда, але, певно, все так і було, бо заради чого тоді, в ім’я всього святого, ви викопували Джейка Монтґомері з могили Вінсона?.. І щоразу, як я про це думаю та згадую вас, трійцю на пагорбі, там, де ви його чули, а один навіть не побачив того, хто проїжджав близько, минаючи вас, везучи на мулі труп убитого, і раптом відчув, що треба негайно переграти свій план, і коли ми з Гемптоном опинилися там майже за шість годин, то там у могилі взагалі нікого не було…

— Але він того не зробив, — сказала міс Гебершем.

— Що? — спитав дядько. — Про що це я? Ах, так… тільки Лукас Бічем, гуляючи на самоті поночі, щось почув, підійшов і подивився, або, може, справді проходив там близько і помітив, або, може, йому спало на думку гуляти саме там, ось чому він там опинився тої ночі й побачив вантажівку і впізнав її, або побачив, як її вантажать — а це той пиляний матеріал, про який увесь округ знає, що його не слід і пучкою чіпати, доки фабрика не зачиниться і робітники не поїдуть (а має час минути), — а Лукас тоді споглядав і слухав, і, можливо, навіть пройшов до округу Кроссмен, у Ґлазґо та Голлімаунт, доки напевно не дізнався, хто щоночі цупить дошки, причому небагато, так, щоб інші не помітили — принаймні ті, хто там не щодня буває, аби виявити, що лісу бракує (а єдині, хто там щодня або навіть цікавляться аж до такої міри, — це Кроуфорд, який представляв і свого брата, і дядько Садлі — власник лісопильні та отримуваної деревини, а тому міг робити з тим деревом що йому заманеться — один з них колесив довколишніми селами, цілий день ганяючи у справах, а інший — старий ревматик, та ще й напівсліпий, який нічого не бачить, навіть якби доїхав зі свого будинку, та й робітників на лісопильні наймали на день, їх і не обходило, що там коїться, навіть якби вони знали, що робиться вночі, доки їм платять щосуботи), але й що той робив з цією деревиною — теж дізнався, причому, певно, багато дізнався і про Джейка Монтґомері, хоча те, що Лукас дізнався про Джейка, насправді нічого не міняло, яка різниця — окрім того, що його вбили та закопали у Вінсоновій могилі — і цим Джейк, мабуть, врятував життя Лукасу. Але навіть коли Гоуп розповів мені, як нарешті домігся розповіді про все це від Лукаса у себе на кухні сьогодні вранці, коли Вілл Ліґейт доставив його з в’язниці, і ми їхали додому, — це прояснює тільки частку всієї цієї історії, бо я досі кажу те, що казав до того, відколи ви всі мене вранці перебудили, і Чик мені сказав, щó Лукас йому розповів про пістолет: але чому Вінсон? Чому Кроуфорду довелося вбивати Вінсона, щоб знищити свідка його крадіжки? Не те щоб це спрацювало, звісно, бо Лукаса справді прирекли на смерть, щойно у полі зору з’явився перший білий, що і побачив Лукаса над трупом убитого Вінсона, а з кишені плаща випиналося руків’я того самого пістолета, але нащо робити це таким чином — вигадливими манівцями братовбивства? Тож нам випало справді багато про що серйозно переговорити з Лукасом, тому сьогодні по обіді я вирядився просто додому до Гемптона, де