Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

— Дайте мені мій пістолет, — сказав Лукас, — і нікому не треба буде нічого додавати. Я сам це зроблю, — а він подумав, скільки разів, певно, шериф казав Лукасу заткнути пельку, і, можливо, так і було, і ось чому шериф наразі цього не каже: але попри це він поволі та обтяжено розвернувся на сидінні, щоб подивитися на Лукаса, і сказав, тужливо і тяжко зітхаючи:

— Після всієї цієї колотнечі, яку ти накоїв у суботу, стоячи з цим пістолетом у кишені за десять футів од місця, де стояв Ґаврі, ти хочеш схопити віжки і ще раз пройтися по колу. Тепер я хочу, аби ти поводився тишком-нишком і так і лишався. А коли ми наблизимося до Вайтліфського мосту, я хочу, аби ти ліг долі за сидінням, де сиджу я, і ні пари з вуст. Ти мене чуєш?

— Я вас чую, — сказав Лукас. — Але просто якби у мене був мій пістолет… — проте шериф уже розвернувся, промовляючи до дядька:

— Це нічого не міняє, скільки б разів ви не додавали Кроуфорда Ґаврі — адже він теж один; — а потім, зітхаючи, заговорив тихим, низьким, неохочим голосом, який, попри все, відповідав на дядькові думки, перш ніж той встиг їх озвучити: — Кого може він узяти? — і він згадав те давнє рипіння, тертя шин об бетон — звук шалених легкових і вантажних автомобілів, розпорошених у стовпотворінні, метаючись навсібіч у жаху безповоротного зречення, у всі напрямки округу, так далеко від центру, що годі й уявити, у місця, яких немає на карті, з незбагненною стрімкістю, за винятком того острівця на Четвертій дільниці, що зветься Каледонською каплицею, у святилище: старезна, пошарпана, знайома домівка, де жіноцтво, старші дівчата і діти можуть доїти корів і рубати дрова на завтрашній сніданок, доки малеча тримає ліхтарі, а чоловіки та старші сини, нагодувавши мулів для завтрашньої оранки, сидітимуть на передній галереї, чекаючи на вечерю у сутінку під крики дрімлюг; ніч; сон; і він навіть нібито бачив (за умови, що безтямне самозахоплення вбивці притягне сюди Кроуфорда Ґаврі, у діапазоні досяжності того киктя, у що — адже Кроуфорд теж Ґаврі — він, погоджуючись з шерифом, не вірив, — і знав тепер, чому Лукас узагалі вийшов з Фрейзерового магазину живим тої суботи по обіді, і навіть живим поїхав у шерифовому автомобілі до в’язниці: бо самі ж Ґаврі знали, що він ніколи того не робив, тож вони просто тупцювали на місці, вичікуючи на ще когось, може, мешканця Джефферсона, аби той витягнув його на вулицю, — доки не згадав — спалах, наче сором: у синій сорочці, навпочіпки, і жорсткою, незграбною, закляклою рукою намагається зчистити пісок з обличчя мерця — і він знав: що б не вирішив той розлючений старий назавтра, тоді він не тримав каменя за пазухою проти Лукаса, бо не було ні для кого місця, окрім його рідного сина) — вечір, їдальня в будинку, де понад двадцять років не було господині і, семеро членів родини Ґаврі, бо Форрест приїхав учора з Віксберґа на похорон і, напевно, був там ще сьогодні вранці, коли шериф надіслав звістку старому Ґаврі, що зустрінеться з ним біля тої церкви, і запалена лампа посеред столу між подібними до снігових вершин цукорницями, на яких затверднув липкий шар, і глечиками з патокою, і кетчупом, сіллю, перцем у тих самих слоїчках з наліпками, як і прибули з полиці в крамниці, — і сам старий на чолі столу, тримаючи руку на великому пістолеті, що лежав просто перед ним, виносить вирок і сам виконує його у справі Ґаврі, який перекреслив свою Ґаврі-спорідненість зі своїм кревним братом, а далі — вантажівка на дорозі у темряві (цього разу не забрана, бо у Вінсона був новий потужний кабріолет для чурбаків або для худоби), і той самий з близнят, певно, веде машину, і тіло з гуркотом стукається на ходу об долівку, наче обмотана ланцюгами важка колода, і Каледонська каплиця швидко лишається позаду, пролітає Четверта дільниця, у темному безмовному чиганні міста, тихими вулицями на Майдан до шерифа, і тіло впало та перекинулося на передню галерею шерифового будинку, а вантажівка, можливо, ще стоїть, чекаючи, доки інший близнюк Ґаврі калатає у дверний дзвоник.

— Та не беріть у голову щодо Кроуфорда, — сказав шериф. — Він проти мене нічого не має. Він за мене голосує. Біда його зараз — це те, що доводиться вбивати зайвих людей, як-от Джейка Монтґомері, бо все, чого хотів, — це просто аби Вінсон не дізнався, що він краде деревину у нього і дядька Садлі Воркітта. Навіть якщо він стрибне на підніжку, доки я встигну второпати, що до чого, йому все одно доведеться попітніти хвильку-дві, щоб одімкнути двері, аби побачити, де саме Лукас — якщо Лукас виконає старанно і сумлінно те, що я йому сказав, те, на що я від нього сподіваюся заради його ж порятунку.

— Я так і зроблю, — сказав Лукас. — Але коли б у мене просто був мій…

— Так, — різко і суворо промовив дядько. — Якщо він лише там буде…

Шериф зітхнув.

— Ви послали звістку.

— Яку міг, таку й послав, — сказав дядько. — Все ж таки послав. — Звістку — доручення зустрітися вбивці та полісмену, аби будь-хто, кому треба передати це повідомлення вбивці, навіть не знав, що воно — для вбивці, а сам вбивця може не лише не повірити в те, що саме йому дають це послання, але й у те, що це правда.

— Ну добре, — відповів шериф, — одержить він те послання чи не одержить, повірить у нього чи не повірить, чекатиме він на нас у Вайтліфі чи не чекатиме, а якщо не чекатиме, тоді ми з Лукасом поїдемо на шосе та вернемося до міста. — Він запустив мотор, знову вимкнув; потім увімкнув фари. — Але він має бути там. Я теж послав звістку.

— Гаразд, — мовив дядько. — Чому, містере Тріскачко?

— Я дав знати меру, щоб він вибачив Віллі Інґрему, щоб він міг вийти і проститися з Вінсоном цього вечора, а перш ніж Віллі пішов, я по секрету сказав, що сьогодні везтиму Лукаса до Голлімаунта старим Вайтліфським обходом, тож Лукас зможе завтра свідчити щодо Джейка Монтґомері на дізнанні, і нагадав Віллі, що вони не скінчили закопувати Вайтліф, і що нам доведеться вести машину на низькій швидкості, а ще сказав йому, щоб він точно ні слівцем нікому не прохопився.

— О, — вимовив дядько, нещільно замикаючи дверцята. — Неважливо, хто міг претендувати на Джейка Монтґомері, доки він був