Читати книгу - "Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко"

— А я уникала зустрічей з вами, — зізналася Інна. — Не знаю чому… Втім, тепер здогадуюсь. Але не розумію — навіщо.

Ференц Карой знизав плечима:

— Я теж не розумію. Хоча, можливо, Метр збирався сам узятися за ваше навчання. Можливо навіть, у майбутньому хотів передати вам свою частку Вселенського Духу…

На ці слова я зіщулився. Інна здригнулась. А регент понуро кивнув:

— Чудово вас розумію, молоді люди. Скажу відверто: коли Метр пішов з земного життя, так і не передавши мені своєї частки Духу, у мене наче гора з плечей упала. Я людина, і не хочу втрачати своєї людськості. Власне, як і ви, як і решта людей. Напевно, Метр збагнув це, відмовився від своїх планів і пішов у Безмежність… От тоді й почав діяти кіт. Він розшукав вас, Інно, потім вас, Владиславе, м’яко пробудив ваш дар, після чого переніс обох на Ланс-Оелі, в замкнений світ Контр-Основи, куди шлях для нечисті перекритий. У принципі, Ланс-Оелі ідеальне місце для навчання чаклунів-початківців у Нічиї Літа, я вже давно накинув на нього оком, а років п’ятнадцять тому запропонував на розгляд Вищої Ради план облаштування там підготовчого центру. Одначе Метр наклав на нього своє вето і наказав мені ні в якому разі не чіпати Контр-Основи. Вочевидь, він уже тоді плекав стосовно вас певні плани… Але навіщо? І чому в посланні нема жодної згадки про Леопольда. Це дуже схоже на натяк: зверни особливу увагу на кота. Це цілком у репертуарі Метра.

— Якось ми пробували зазирнути в підсвідомість Леопольда, — зауважив я. — Але нічого не з’ясували. Натомість потрапили на Ланс-Оелі. То, може, ви його оглянете?

— Саме це я й маю намір зробити, — відповів регент і, нахилившись, погладив кота. — Його сон уже нормалізувався. Гадаю, можна починати.

— Наша допомога вам не потрібна? — з готовністю озвалася Інна.

— Ні, все гаразд. Просто мовчіть і не втручайтеся.

Ференц Карой відкинувся на спинку крісла, заплющив очі й розслабився. Близько хвилини нічого не відбувалося, аж раптом регент здригнувся, немов його вдарило струмом, і розплющив очі.

— Чорт! — розгублено вилаявся він. — Що ж це таке?…

Леопольд підвівся, сів на задні лапи і зміряв нас пронизливим поглядом, від якого кров у жилах похолола.

То був погляд не кота.

То був погляд людини…

Ні, не людини!…

То був погляд Великого!

У цьому погляді відчувалася безодня сторіч, неосяжність Всесвіту, безмежна мудрість Вищого Розуму, крижаний холод Абсолютного Добра…

— Метре!!! — вражено зойкнув регент.

Зелені очиська вп’ялись у нього, і водночас на нас насунула така потужна телепатична хвиля, що мені аж в очах потьмарилося.

„Навіщо ти розбудив мене, Ференце?“

„Метре… — (Ні Великий, ні його учень не крилися від нас зі своїми думками. Метрові, мабуть, було однаково, чує їх хтось, чи ні, а регент був надто розгублений і приголомшений, щоб контролювати свої думки.) — Хіба ж я знав, Метре…“

„Ти мусив здогадатися, нікчемо! Я був певен, що ти здогадаєшся. Ти завжди був обережний і поміркований, систематичність та зваженість були твоїми найвизначнішими рисами. Я й гадки не мав, що замість досконалого вивчення свідомості кота і поступового проникнення в його підсвідомість, ти ґвалтовно поткнешся в самі її глибини“.

„Даруйте, Метре, — винувато відповів регент. — Я вчинив необачно. Я дуже стомився…“

„Ага, ти стомився! Та ти просто отупів! Якби в тебе лишилося хоча б трохи розуму, ти б неодмінно здогадався, що торік я навмисне познайомив тебе з нею. — (Останнє слово супроводжувалося „картинкою“: Інна в університетській аудиторії.) — Ти б уторопав, навіщо я влаштував їхню зустріч. — (Знову „картинка“: тепер ми з Інною вдвох.) — Ти б зрозумів, що це за моїм наказом Леопольд переправив їх на Ланс-Оелі“.

„Я зрозумів це, Метре. Але навіщо…“

„Ти ще питаєш навіщо! Хіба це не очевидно? Адже я не випадково залишив у фальшивих спогадах кота згадку про тебе. Я ж призначав їх тобі! Ти — єдиний, хто міг би дати їм раду. — (Чергова „картинка“: ми, оточені сяйливим ореолом, що, вочевидь, символізувало нашу маґічну силу.) — Ти міг би довести до кінця мій задум“.

„Який задум?“

„Тягар влади геть висушив твої куці мізки, Ференце! Зустрівшися з блоком у верхніх шарах Леопольдової підсвідомості, ти мусив би зупинитись і обережно зняти цей блок — тоді б ти про все дізнався. А тепер… Зараз я відкритий для тебе. Зазирни в мене, там ти побачиш усе“.

За мить регентові очі округлилися.

„О Господи! Метре, чому ви не звірилися мені раніше?“

„Бо знав, що на першому етапі ти не втримаєшся від спокуси прискорити хід подій. Адже так?“

„Ваша правда“, — неохоче погодився регент.

„До того ж, я не був певен в успіхові, — вів далі Метр. — Шанс на вдалу реалізацію мого задуму був мізерно малий. І я не хотів марно обнадіювати тебе, поки мій прогноз не справдиться“.

„А він справдився?“

„Невже ти не бачиш? Подивися на них! — (Ще одна „картинка“: ми з Інною стоїмо, міцно обнявшись.) — Вони — єдині, вони — одне ціле! Вони не відмовляться одне від одного, не зможуть відмовитися. Ще кілька років, лише кілька років — і все було б гаразд“.

„То, може, вам варто повернутися до людей? — несміливо запропонував регент. — І самому продовжити їхнє навчання“.

„І ще кілька років осоружного існування у бридкій, нікчемній людській подобі! Ще кілька років щохвилинного, щосекундного Поклику Безмежності, якої мені, зрештою, ніколи не бачити. Це понад мої сили, я цього не витримаю. Бачу, ти так і не збагнув, Ференце, нащо я забувся в підсвідомості кота, чому сам не взявся навчати їх… Поки моє рішення не було остаточним, я ще тримався, втішаючи себе, що будь-якої миті можу передумати. Та коли підійшов упритул до здійснення свого наміру, Поклик став неподоланний, мене буквально виривало з тіла. Ні, твоя пропозиція неприйнятна. Та й пізно вже — бо вони вже знають про мене. Ти все зіпсував, йолопе!“

„Метре, я… я ніколи собі цього не пробачу“.

„Знаю, Ференце, знаю. Ти дурний, але совісний. Проте я звільню тебе від необхідності вигадувати для себе покарання. Перш ніж залишити земний світ, я сам тебе покараю“.

„Отже, ви все вирішили? — понуро запитав регент.