Читати книгу - "Маленькі жінки. II частина"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Гадаю, так, – прозвучало з-під капелюха. Тон був похмурий, зворушливий настільки, наскільки й безнадійний.
– Їм слід було б сказати мені про це, щоб я не помилялася й не відчитувала тебе, замість того, щоб бути доброю й терплячою. Мені ніколи не подобалася ця панна Рендал, а тепер я її ненавиджу! – сказала підступна Емі, бажаючи впевнитися, що її припущення справедливі.
– До біса панну Рендал! – і Лорі відкинув з обличчя капелюха, глянувши так, що не залишалося жодних сумнівів щодо його почуттів до цієї юної леді.
– Прошу вибачення, я думала… – і вона зробила тактовну паузу.
– Ні, не думала. Ти добре знаєш, що я ніколи не любив нікого, крім Джо, – Лорі сказав це своїм колишнім палким тоном і відвернувся.
– Я так і думала, але вони нічого не писали про це, а ти поїхав. Я вважала, що помилилася. А Джо була добра до тебе? Я ж була впевнена, що вона палко кохає тебе.
– Вона була добра, але не так. І на її щастя, вона не полюбила мене, бо ж якщо я справді ні на що не придатний чоловік, як ти про мене думаєш… Втім, це її вина, і можеш їй так і сказати.
Погляд його знову став холодним і повним гіркоти. Це стурбувало Емі, вона почала шукати вихід із ситуації.
– Мені шкода, я не знала… Вибач за те, що сердилася і водночас не можу не бажати, щоб ти переніс це більш мужньо, Тедді, дорогий!
– Ні, не називай мене так, цим ім’ям називала мене вона! – і Лорі підняв руку в поспішному жесті, щоб зупинити слова, сказані тоном Джо – добрим і повним докору. – Почекай, поки відчуєш це сама, – додав він тихо, смикаючи траву.
– Я перенесла б це мужньо і домоглася б поваги, якби не змогла домогтися любові, – сказала Емі з рішучістю людини, що нічого не знає про подібні речі.
Досі Лорі тішив себе думкою, що він пройшов через випробування надзвичайно добре – без стогонів, не просячи співчуття й закривши своє горе глибоко в серці, щоб пережити його одному. Урок, викладений йому Емі, показав йому себе в іншому світлі, й Лорі вперше здалося слабкістю й егоїзмом падати духом при першій же невдачі й замикатися в похмурій байдужості. Він відчував себе так, немов його струснули і тим вивели із сумної дрімоти – заснути знову було неможливо. Незабаром він сів і задумливо запитав:
– Ти вважаєш, що Джо зневажала б мене – так само, як ти?
– Так, якби бачила тебе зараз. Вона терпіти не може ледачих людей. Чому ти не зробив що-небудь чудове, щоб змусити її полюбити тебе?
– Я зробив що міг, але все виявилося марним.
– Добре закінчив університет, хочеш сказати? Це тільки те, що ти й повинен був зробити, заради твого дідуся. Було б ганьбою провалитися, витративши стільки часу й грошей, коли всі знали, що ти можеш закінчити добре.
– І все-таки, що не кажи, я провалився, бо Джо не любить мене, – почав Лорі, підперши голову руками у безнадійно сумній позі.
– Ні, не провалився і сам скажеш це врешті-решт, тому що навчання принесло тобі користь і довело, що ти міг би зробити що-небудь хороше, якби спробував. Якби ти тільки поставив собі якесь інше завдання, ти скоро став би тим, ким маєш бути – сильним і щасливим – і забув би свої прикрощі.
– Це неможливо.
– Спробуй і побачиш. Нічого знизувати плечима й подумки казати: «Багато вона про це знає». Я не претендую на мудрість, але я спостережлива і бачу набагато більше, ніж ти думаєш. Мене цікавить досвід інших людей і їхні суперечності, і, хоч я не можу їх пояснити, та пам’ятаю про них і намагаюся зробити висновки для власної користі. Люби Джо все життя, якщо хочеш, але не дай цій любові зіпсувати тебе. Гріх відкидати стільки інших добрих дарів лише тому, що ти не можеш отримати одного – того, який хочеш. Ну ось, більше я не повчатиму тебе. Я знаю, тепер ти прокинувся і будеш джентльменом, незважаючи на жорстокість цієї дівчини.
Обидва кілька хвилин мовчали. Лорі крутив кілечко на пальці, а Емі квапливо завершувала ескіз, над яким працювала, поки говорила. Незабаром вона поклала малюнок йому на коліна й запитала:
– Подобається?
Він глянув і усміхнувся. Малюнок був зроблений чудово: довга, в ледачій позі фігура на траві, з неживим обличчям, напівзакритими очима, в одній руці – сигара, дим від якої кільцем обвивав голову мрійника.
– Як добре ти малюєш! – сказав він щиро, приємно здивований її майстерністю, і додав, майже розсміявшись: – Так, це я.
– Такий ти зараз. А ось яким був, – і Емі поклала поруч з новим давнішній малюнок.
Його виконання не вирізнялося майстерністю, але там було життя й дух, що примиряє з багатьма недоліками. Він так нагадував про минуле, що вираз обличчя молодого чоловіка швидко змінювався. Це був всього лише недбалий начерк, який зображував Лорі, котрий приборкує коня. Кожна лінія напруженої фігури з красивою поставою була сповнена енергії та смислу.
Красива тварина, щойно приборкана, стояла, вигнувши шию під туго натягнутою вуздечкою, одним копитом нетерпляче риючи землю й піднявши вуха, немов слухаючи голос того, хто підкорив його. У скуйовдженій гриві коня, в роздутому вітром волоссі й напруженій позі наїзника був натяк на несподівано зупинений рух, на силу, сміливість, юнацьку життєрадісність, які різко відрізнялися від млявою грації dolce far niente. Лорі нічого не сказав, але, поки очі його перебігали з одного ескізу на інший, Емі помітила, що він спалахнув і стиснув губи, немов прочитав і прийняв до відома маленький урок, викладений нею.
Вона була задоволена й, не чекаючи, поки він заговорить, першою весело сказала:
– Пам’ятаєш той день, коли ти зображував Рейрі[77], приборкуючи пустуна, а ми всі дивилися? Мег і Бет перелякалися, Джо плескала в долоні й стрибала, а я сиділа на паркані та малювала тебе. Днями я знайшла цей малюнок у моїй папці, підправила й залишила, щоб показати тобі.
– Приємно здивований. З тих пір ти стала малювати набагато краще, вітаю тебе. Чи можу я, перебуваючи в «раю медового місяця», наважитися нагадати, що п’ята година – це обідній час у вашому готелі?
Із цими словами Лорі підвівся, з усмішкою й поклоном повернув ескізи і глянув на свій годинник, немов нагадуючи їй, що й моральні повчання повинні мати кінець. Він намагався повернутися до колишньої невимушеності, байдужої тактовності, але тепер все це, справді, було удаваним, бо з нього струсили лінь ефективніше, ніж він погодився б визнати.
Емі відчула холодність у його поведінці й подумала: «Я образила його. Що ж, якщо це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маленькі жінки. II частина», після закриття браузера.