Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

Вивільнивши з наруччя свій клинок, я пройшовся ним по руці Романа зі зведеним мечем. Той відсахнувся одночасно з голосним дзенькотом, коли меч впав додолу. Я відкотився убік та зіскочив на ноги, але за мить цупкі руки притягнули мене до себе. З таким аватаром ставати у рукопашний бік було божевіллям, але мої плани не передбачали цього. Знову замахнувся на Матеуса кинджалом, але той чималим ліктем, вдарив мене в грудний відділ. Здалося, що мною немов пройшла хвиля струму, а дихати стало важко. І знову розумів, що насправді задихався справжній я по той бік Етеріалу. Мабуть, навіть від мечів не відчувався такий біль, хоча вперто намагався збагнути, як це все відбувалося насправді. 

Коли я впав, помітив неподалік свій бластер, вхопивши який, я одразу ж стрелив у Романа. Кремезна постать звідкись дістала кинджал і запустила у мого аватара. Ухилитися на такій відстані було неможливо… Але натомість сталося дещо інше. Нізвідки між нами утворилося силове поле, чимось схоже до плазми, але зіткнувшись з яким кинджал Романа розчинився на мільйони кристалів. Міг бачити шокований погляд Матеуса. Хоча мій був таким же. Його очі повернулися до сфери, куди подивився і я.

Ця загадкова штукенція почала пульсувати сильніше, навколо якої вертілися усі здобуті. Було схоже на велетенський атом, а сила обертів менших сфер створювала силове поле, яке захистило мене. Не знав чи спрацює, але вибрав посилений режим на зброї та вистрелив декілька разів у Романа, доки той намагався зрозуміти, що це тут відбувалося. Навіть здавалося, що силове поле й в цьому мені допомагало, підсилюючи кожний постріл. Доки навколо не розлетілося безліч коїнів, зібраних Матеусом зі всіх аватарів.

Мабуть, вперше за сьогодні я видихнув зі справжнім полегшенням, доки костюм всотував кожен трофей. На статистику своїх здобутків я навіть боявся дивитися, хоча помітив рівень мого життя, якого практично залишалося на декілька прицільних ударів… Чомусь безсило опустився на коліна, поклавши голову на руки. Досі не вірив, що я зробив це… Навіть все ще відчував тиск у грудях, який заважав вільно дихати. Зовсім трохи повернув голову на бік, милуючись переливами свого порятунку, хай і не розумів всього. Та в цю мить моя надія оживала. Можливо, вкрай наївно з мого боку, але я був тут, а це означало, що я нікого не підвів.

Розумів, що мусив підвестися і підійти до сфери, але все ж заплющив на декілька секунд очі, широко всміхаючись. Здавалося, що відчував стукіт власного серця, який ставав дедалі виразнішим, немов зовсім близько, і насправді я був не у віртуальній реальності… Та все ж доносилися до вух ще якісь звуки, подібні до електричного розряду. І коли ж все-таки розплющив очі й вирівнявся, то побачив незнайому постать перед сферою. До речі, вона більше не розкидала навколо себе захисного поля, та й малих вже не стало. Поглинула їх? Але увага знову зосередилася на… 

А що це взагалі таке? Так, силует людини, але він немов складався з мільярдів двійкових кодів, змішаних таки з електричними розрядами. Навіть був схожим на згусток енергії… у цифровому світі. Дивна ж фантазія у винахідників Етеріалу, але чомусь ця постать викликала дивну дію в моєму організмі. Вона підійшла ближче, а я геть не тікав, хоча промайнула думка. А що як це останній бос, якого я мав здолати? Після цієї думки в мене виникло бажання пручатися, але тіло було знерухомлено. Міг лише дивитися, як постать зупинилася навпроти мене, приймаючи чоловічу подобу. 

— Хто ти? — наважився запитати, але чоловік не відповів, вивчаючи оцінювальним поглядом.

Його темні очі спинилися на моєму наруччі, до якого він потягнувся своєю рукою. Здавався ходячою блискавкою, аби тільки не спалив мене. Торкнувшись його, чоловік відкрив консоль, яку Емікс був відкривав, щоб ввести свої дивні прописи. І незнайомець так само мовчки щось там робив. Втім, цього разу почалося якесь перезавантаження, вірніше відлік до нього.

— Дякую, — промовив незнайомець звичайним людським голосом.    

— Хто ти? — повторив я. — Це через тебе я тут?

— Ти гарно зробив свою роботу, Дем’яне.

Він уважно дивився на мене, і в мене все більше складалося враження, немов десь вже бачив його обличчя. Та ніяк не міг пригадати, де саме. Його проникливий погляд, наче вивертав мене навиворіт, а якоїсь секунди навіть здалося, що промайнула легка посмішка. Хіба він знав мої думки? Хоча це цифровий простір, тож мій аватар мав би бути доступним для нього, а разом з ним і моя реальна особа. 

— Це ти зламав систему Матеуса? — озвучив своє припущення вголос, на що отримав мовчазну згоду. 

Потім чоловік знову подивився на наруччя, на якому завершувався відлік.

— Відпочинь, Дем’яне.

— Та ні, зажди…    

Вони з Еміксом заодно — впевнений. Або ж це саме незнайомець навчив його цих вибриків. Але мій провідник не розповідав… Стоп. Або розповідав…