Читати книгу - "Смертниці"

— Ти йому дозволиш? — реготнув Гебріел. — Це його робота, не твоя. Ти в декреті, не забула?

Наче підкреслюючи цей факт, із дитячої кімнати долинув голос­ний плач. Джейн пішла по дочку й виявила, що Реджина, як завжди, виборсалася з ковдри й вимахувала кулачками, розгнівана тим, що на її вимоги не відповідають негайно. «Сьогодні всі мною незадоволені», — подумала Джейн, виймаючи Реджину з колиски. Спрямувала голодний ротик немовляти до своїх грудей і скривилася, коли воно вчепилося в неї яснами. «Я стараюся бути хорошою мамою, — подумала вона. — Дуже стараюся. Але я так утомилася смердіти кислим молоком і тальком. Утомилася бути втомленою. Знаєш, мала, я колись ганялася за поганцями».

Вона віднесла дитину на кухню й стояла, переминаючись з ноги на ногу, намагаючись вдовольнити Реджину навіть тоді, коли сама була готова вибухнути.

— Навіть якби я хотіла, однак не змогла б скасувати оголошення, — з викликом сказала вона. Під її поглядом Гебріел пішов до телефона. — Кому ти телефонуєш?

— Муру. Нехай тепер він цим займається.

— Це мій номер. Моя ідея.

— І не твоє розслідування.

— Я не кажу, що мушу тут головувати. Я дала точний час і дату. Може, тоді й сядемо всі разом і подивимося, хто зателефонує? Ти, я і Мур. Я просто хочу бути там, коли це станеться.

— Ти маєш відступити, Джейн.

— Я вже вплуталася.

— У тебе є Реджина. Ти тепер мати.

— Але я не померла. Ти мене чуєш? Я. Ще. Жива.

Здавалося, що її слова зависли в повітрі, бринячи від люті, мов мідні цимбали. Реджина припинила смоктати, розплющила очі й здивовано подивилася на матір. Холодильник здригнувся й замовк.

— Я не кажу, що це не так, — тихо мовив Гебріел.

— Але з того, що ти говориш, могло б бути й навпаки. «О, у тебе є Реджина. Ти маєш важливішу роботу. Мусиш сидіти вдома, виробляти молоко, і нехай твій мозок гниє». Я коп і мушу повернутися до роботи. Я за нею скучила. Скучила за бісовими сигналами мого пейджера.

Вона нервово вдихнула й сіла за стіл, видихнула з розчарованим схлипуванням.

— Я коп, — прошепотіла вона.

Чоловік сів навпроти неї.

— Я це знаю.

— Мені здається, що ні. — Джейн витерла обличчя долонею. — Ти не розумієш, хто я така. Думаєш, що одружився з іншою людиною. З Ідеальною Матусею.

— Я точно знаю, з ким одружився.

— Реальність — стерво, правда? І я теж.

— Ну, — кивнув Гебріел, — іноді.

— Не те щоб я тебе не попереджала.

Вона підвелася. Реджина була дивно тиха, дивилася на Джейн так, наче матуся раптом стала їй цікава.

— Ти знаєш, хто я така, і я завжди казала: приймай це або йди.

Вона рушила до виходу з кухні.

— Джейн.

— Реджині треба змінити підгузок.

— Чорт, ти тікаєш від суперечки.

Джейн розвернулася до нього.

— Я не тікаю.

— То посидь зі мною. Бо я від тебе не тікаю — і не збираюся.

Вона дивилася на чоловіка й думала: «Це так важко. Бути одруженою так важко й страшно, і він має слушність: я хочу втекти. Насправді я тільки й хочу, що відступити туди, де мене ніхто не скривдить».

Узяла стілець і сіла.

— Багато що змінилося, розумієш, — сказав Гебріел. — Усе не так, як раніше, коли в нас не було Реджини.

Вона мовчала, досі зла на те, що він погодився з тим, що вона стерво. Навіть якщо це й правда.

— Якщо щось станеться з тобою, постраждаєш не лише ти. У тебе є дочка. Ти маєш думати про інших.

— Я на материнство підписалася, а не на ув’язнення.

— Хочеш сказати, тобі шкода, що вона в нас є?

Джейн подивилася на Реджину. Дочка витріщалася на неї великими очима, наче розуміла кожне слово.

— Ні, звісно ж ні. Просто… — Вона похитала головою. — Я більше, ніж лише її мати. Я ще й я. Але я втрачаю себе, Гебріеле. Щодня відчуваю, що потроху зникаю. Наче Чеширський кіт у Країні Див. Щодня дедалі важче пам’ятати, хто я була. А тоді ти приходиш і лаєшся на мене за те оголошення. Хоч мусиш визнати: це блискуча ідея. І я собі думаю: гаразд, тепер я точно загубилася. Навіть власний чоловік забув про те, хто я така.

Гебріел нахилився до неї, пропалюючи поглядом.

— Ти розумієш, як мені було, коли ти стала заручницею в тій лікарні? Ти хоч уявляєш? Думаєш, ти така сильна. Чіпляєш на себе зброю й одразу стаєш Диво-Жінкою. Але якщо ти постраждаєш, не лише тобі буде боляче, Джейн. Мені теж. Ти про мене хоч колись думаєш?

Вона не відповіла.

Він засміявся, але це було схоже на голос пораненої тва­рини.

— Так, я скалка в дупі, завжди намагаюся тебе захистити від тебе ж самої. Хтось мусить це робити, бо ти — свій найгірший ворог. Ніколи не перестаєш намагатися щось довести. Ти досі — молодша сестра Френкі Ріццолі, яку всі зневажають. Дівчисько. Ти досі недостатньо хороша для того, щоб бавитися разом з хлопцями, і ніколи такою не станеш.

Джейн просто дивилася на нього: те, як добре він її знав, було нестерпно. Як точно цілили його стріли, як жорстоко.

— Джейн. — Гебріел простягнув руку через стіл. Вона не встиг­ла відсахнутися, і він уже тримав її за руку, не збираючись відпускати. — Ти не мусиш доводити свою цінність мені, чи Френкі, чи будь-кому іншому. Я знаю, зараз тобі важко, але ти й не помітиш, як уже повернешся до роботи. Тож дай адреналіну відпочити. Дай мені відпочити. Дозволь просто насолодитися тим, що моя дружина й дочка вдома і в безпеці, хоч трохи.

Він не відпускав її руку. Вона подивилася на це й подумала: «Цей чоловік не вагається. Байдуже, як я на нього тисну, він завжди поруч. Заслуговую я на нього чи ні». Їхні пальці переплелися в мовчазному перемир’ї.

Задзвонив телефон.

Реджина заверещала.

— Що ж, — зітхнув Гебріел. — Спокій тривав недовго.

Він похитав головою й підвівся, щоб узяти слухавку. Джейн несла Реджину з кухні, коли почула:

— Ваша правда. Не будемо про це по телефону.

Вона одразу ж насторожилася, розвернулася, шукаючи в обличчі чоловіка відповіді на те, чому його голос так змінився. Та він дивився у стіну, тож вона зосередилася на вузлі м’язів його шиї.

— Ми чекатимемо, — сказав він і поклав слухавку.

— Хто це був?

— Мора. Вона в дорозі.

31

Мора з’явилася в їхній квартирі не сама. Поруч із нею в коридорі стояв привабливий чорнявий чоловік з охайною борідкою.

— Це Пітер Лукас, — сказала вона.

Джейн кинула на неї недовірливий погляд.

— Ви привели репортера?

— Джейн, він нам потрібен.

— Відколи це нам потрібні репортери?

Лукас весело помахав рукою.

— Я теж радий знайомству, детективе Ріццолі, агенте Дін. Можна ввійти?

— Ні, не будемо розмовляти тут, — мовив Гебріел, і вони з Джейн, яка тримала на руках Реджину, вийшли