Читати книгу - "Солдати гріху, Анджей Зем'янський"

– Так. Розповідай, – коротко сказав він.

Барський злегка прокашлявся.

– Я думав, ти збираєшся розповісти мені, що відбувалося ці двадцять років.

– Ні. По-перше, розкажи про те, як це ти живий, коли ти мертвий.

Яницький знову наповнив келихи, але Марчін встиг заперечити:

– Слухай, але спокійно. Я б не хотів піти звідси в усмерть п'яним.

Другий кивнув.

– Наливатиму в міру. Розповідай.

Потоцька, все ще стоячи на терасі, відвела очі від вогнів, що маячили між темними деревами. Вона обняла Барського ззаду, схопивши його за плечі. Почала масажувати м’язи його шиї, потім тицьнула його в спину. Еля витягла з рота жуйку.

– Ти хочеш?

Марчін усміхнувся. Він уже пізнав її, її потребу в близькості. Спільна жувальна гумка, льодяник, кава, тикання, штовхання, швидкий масаж зненацька. Фізична близькість. Ніякої дистанції. Разом, без кордонів, без зобов'язань і негараздів. Цікаво, чи це типова поведінка для самотньої людини в місті, чи радше проблема відторгнення через колір шкіри. Хм...

– Знову такий замислений? – запитала дівчина.

Він кивнув.

– От же, курка варена... – Яницький налив у склянки чергову порцію горілки. Але, як було оголошено, він "щадив споживачів". – І курка закукурікала...

– Що?

– Ну, ця твоя історія. Не вміщується у башці.

Барський глибоко зітхнув.

– Слухай, ти мій єдиний друг. Єдиний, про якого ті не знали.

– Ті? Хто вони? – спитав Яницький.

– Ті, хто мене вбив. А потім захотіли воскресити.

Генєк запалив ще одну сигарету.

– Ти й справді нічого не пам'ятаєш?

– Не будемо перебільшувати. Повільно пригадую. Крок за кроком.

Барський спробував пояснити другу свою ситуацію, але не був дуже красномовним.

– Добре…

– Власне, в цій справі я і прийшов.

Яницький пильно глянув на нього.

– Бо?

– Ти пам'ятаєш нашу останню зустріч? Перед тим, як мене вбили?

–Так.

– Про що я тоді говорив?

Яницький злегка скривився й знову протер окуляри. Маленьке трикутне віконце в даху проливало на нього яскраве світло, нагадуючи, особливо на тлі темнішого інтер’єру, сцену допиту. Або навіть вознесіння до неба, як хто бажає.

– Ти дізнався, що есбеки забрали американців, яких спіймали під Легницею.

– І що це було?

– Препарат номер шість.

На мить запала тиша. Барський не міг очікувати, що так легко дізнається. Від багаторічного приятеля, якому він тоді довірився.

– Що?

– Препарат номер шість. Така собі російська біологічна зброя. У росіян її вкрали американці, а у них – спецслужби. От і все.

Барський розреготався.

– Це так звана "бестія"?

– Власне. Препарат трикомпонентний. Шість A, шість B і шість C. Просто напишіть одне поряд з іншими і викресли літери. І що в тебе залишиться?

– Шістсот шістдесят шість. Символ апокаліптичного звіра.

Барський запалив. Ну так, все могло сходитися. Гері Пауерс, кубинська ракетна криза, міжнародна напруженість зростає майже до рівня війни. У такій ситуації росіяни могли б оснастити другу лінію своїх військ біологічною зброєю. Якби їхня перша лінія в НДР була розбита, і війська НАТО рушили на схід, достатньо було б використати "бестію", і не було б ні Польщі, ні атакуючих західних сил. Пристойний такий план. Справа тільки у тому, що американська розвідка викрала препарат з бази в Легниці. І біда з іншого боку: злодії одразу потрапили до рук польської контррозвідки. Разом із награбованим.

І тепер є великий простір для фантазії. Чому поляки не хвалилися цим успіхом перед совєтами? Тому що... У них було б принаймні кілька причин. Але яка з них була для них важливішою? Чому вони вбили американських агентів? Лише для того, щоб ніхто не дізнався, що звір у їхніх руках? Чому вбили всіх свідків? Всіх, хто розпоряджався хоч крихтою інформації на цю тему.

– Я тоді ще про щось говорив? – спитав Марчін.

Яницький заперечив, похитавши головою.

– Ні.

– Нічого? Куди я збирався йти, кого зустріти?...

– Ні.

– Добре. Мій пакет ще в тебе?

Яницький усміхнувся, похитавши головою.

– В мене, – глянув він на приятеля. – І всередину не зазирав.

Він повільно підвівся і рушив до входу на горище.

– "І всередину не зазирав", – мов луна повторив Барський. – Тоді не тримай мене в напрузі.

– Хм?

– Скажи, чи волина заіржавіла?

– Та я кажу, що не заглядав, – голос Яницького тепер був приглушений тонкою перегородкою.

– Але патрони, мабуть, розсипалися, бо гримлять.

Барський тільки зітхнув. Коли хазяїн повернувся до столу, він пробурмотів:

– Це чеські спеціальні боєприпаси. Для пробивання бронежилетів, тож радій, що не вибухнули.

Яницький спостерігав, як Марчін дістав із коробки, яку він тільки що приніс, промаслений пакет, замотаний у ганчір’я. Картонні коробки з чеськими боєприпасами були і справді пошкоджені, а патрони валялися без порядку.

– Це був твій табельний пістолет? – запитав він.

– Ні, на службі я носив P64.

– То де ти взяв цей?

– Не знаю, як сьогодні, а тоді кожен міліціонер із здоровою головою вважав за краще мати якусь нелегальну, незареєстровану зброю. Ти ж знаєш, як було за часів соціалізму в ПНР: стріляєш і вже біда. Сьогодні, мабуть, гатять з волин, як у Чикаго, але...

– Не гатять, – заперечив Яницький. – Пульне поліцейський в бандита і вже біда.

– Розумію. – Барські глянув на нього з явною зацікавленістю. – Тоді я маю запитати Елю, де вона зберігає свою незаконну зброю.

– Не розумію?

– Неважливо.

"Тетешка" виглядала цілком функціональною. Після видалення надлишку масла пістолет повинен бути таким же надійним, як і раніше. Марчін знову загорнув його в ганчір’я і поклав у коробку. Натомість дістав робочий зошит двадцятирічної давності.

– Збережеш для мене ще деякий час? – показав він на пакет зі зброєю.

– Так, – Яницький злегка скривився. – Я просто сподіваюся, що ти нікого з цього пістолету не пришив. Тому що, якщо його знайдуть у мене...

– Пришив. – загадково посміхнувся Барський. – Але не бійся. Це було двадцять років тому, а тіло досі не знайдено.

– Хто це був? – смикнувся Яницький.

– Не пам'ятаю. Але я точно знаю, що вони не пов'язуватимуть зброю з жодним покійником.

Він випив решту холодної кави.

– Я тобі скоро передзвоню. Або прочитаєш про мене в