Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

Я незграбно насунув лінзи на перенісся. Вони виявилися замалі.

— Небагато — хіба що ту шикарну заяву про одержані накази мене прибрати. Хтось хотів зі мною поговорити. Я все одно майже про це здогадався: інакше він би міг просто рознести мою пам’ять по всьому вестибюлю «Гендрікса». Однак це означає, що укласти домовленість хотів ще хтось, окрім Банкрофта.

— Або хтось хотів замучити вас допитами.

Я заперечно хитнув головою.

— Про що мене допитувати? Я тільки-но прибув. Це безглуздо.

— Корпус? Незавершені справи? — Ортеґа злегка замахала рукою, наче підказуючи мені. — Може, взаємні претензії?

— Ні. З цим ми розібралися, коли нещодавно кричали одне на одного. Є люди, що були б раді, якби мене прибрали, але ніхто з них не живе на Землі і ніхто з них не має досить впливу для міжзоряної діяльності. А все, що я знаю про Корпус, неодмінно зберігається десь у якомусь кепсько захищеному стеку даних. Та й усе одно це, блін, просто надто великий збіг. Ні, тут річ у Банкрофті. Комусь хотілося залізти у програму.

— Тому, хто замовив його вбивство?

Я нахилив голову, щоб подивитися на неї поверх сонцезахисні лінзи.

— Отже, ви мені вірите.

— Не зовсім.

— Ой, та ну вас.

Але Ортеґа не слухала.

— Мене цікавить те, — роздумувала вона, — чому він насамкінець переписав свої коди. Знаєте, від недільного вечора, коли ми його завантажили, ми прогнали його майже дюжину разів. Це — вперше, коли він наблизився бодай до визнання того, що він там був.

— Він навіть своїм юристам не зізнавався?

— Ми не знаємо, що він їм каже. Вони — серйозні акули з Улан-Батора та Нью-Йорка. З такими грішми всі віртуальні співбесіди віч-на-віч захищають шифратором. У нас не записується нічого, крім завад.

Я подумки здивувався. На Світі Гарлана стеження за всіма, хто перебував під вартою у віртуалі, було нормою. Користуватися шифраторами не дозволялося незалежно від того, скільки в людини грошей.

— До речі, про юристів: юристи Кадміна тут, у Бей-Сіті?

— Як? Фізично? Так, у них домовленість із однією практикою в окрузі Марін. Один з їхніх партнерів орендує тут чохол до кінця розгляду справи, — Ортеґа вишкірилася. — Зараз фізичні зустрічі вважаються шиком. Дистанційно ведуть справи лише дешеві фірми.

— Як звати цього юристика?

Ненадовго запала тиша: Ортеґа не стала називати імені.

— Кадмін зараз крутиться, як муха в окропі. Я не впевнена, що ми зайдемо аж так далеко.

— Ортеґо, ми зробимо все. Ми так домовлялися. Інакше я знову почну ризикувати витонченими рисами Еліаса, ведучи розслідування максимально енергійно.

Вона трохи помовчала, а тоді таки сказала:

— Ратерфорд. Хочете поговорити з Ратерфордом?

— Зараз я хочу поговорити хоч із кимось. Можливо, я до цього не висловився чітко. Тут я працюю з запізненням. Банкрофт чекав півтора місяці, перш ніж мене залучити. У мене є тільки Кадмін.

— Кіт Ратерфорд — просто пригорща моторного мастила. З нього ви витягнете не більше, ніж витягнули внизу з Кадміна. Та й як мені, блін, вас рекомендувати, Ковачу? Привіт, Кіте, це — психічно нестабільний колишній Посланець, якого твій клієнт спробував прибрати в неділю. Він хотів би поставити тобі кілька запитань. Він закриється швидше, ніж дірка в курви, якій не заплатили.

Вона по-своєму мала рацію. Я ненадовго замислився над цим, дивлячись на море.

— Гаразд, — повільно проказав я. — Мені потрібно лише поговорити пару хвилин. Може, скажете йому, що я — Еліас Райкер, ваш партнер з відділу органічних ушкоджень? Зрештою, це майже правда.

Ортеґа зняла окуляри й витріщилася на мене.

— Ви намагаєтеся жартувати?

— Ні. Я намагаюся поводитися практично. Ратерфорд входить у чохол з Улан-Батора, так?

— Із Нью-Йорка, — напружено промовила вона.

— Нью-Йорка. Так. Тому він, мабуть, нічого не знає ні про вас, ні про Райкера.

— Мабуть, ні.

— То в чому проблема?

— Ковачу, проблема в тому, що мені це не подобається.

Знову запала тиша. Я опустив погляд на коліна й зітхнув — лише почасти нещиро. Тоді я теж зняв сонячні окуляри й поглянув на неї. Все було чудово видно. Неприкритий страх перед зачохленням і всім, що воно тягнуло за собою; параноїдний есенціалізм у безвихідній ситуації.

— Ортеґо, — м’яко промовив я. — Я — не він. Я не намагаюся бути ни…

— Ви б і близько не могли до нього дорівнятися, — відрізала вона.

— Ми говоримо лише про пару годин прикидання.

— І все?

Вимовивши це залізним голосом, вона знову вдягнула сонячні окуляри з такою різкою спритністю, що мені навіть не потрібно було бачити, як на очі за дзеркальними лінзами, навертаються сльози.

— Гаразд, — нарешті промовила вона і прокашлялася. — Я вас приведу. Я не бачу в цьому сенсу, але я це зроблю. А що тоді?

— Важкувато сказати. Мені доведеться імпровізувати.

— Як у клініці Вея?

Я невизначено знизав плечима.

— Прийоми посланців значною мірою спонтанні. Я не можу зреагувати на щось, перш ніж це станеться.

— Мені не потрібна ще одна бійня, Ковачу. Це кепсько позначається на статистиці міста.

— Якщо насильство й буде, то розпочну його не я.

— Це не бозна-яка гарантія. Хіба ви не здогадуєтеся, що ви будете робити?

— Я буду говорити.

— Тільки говорити? — вона недовірливо поглянула на мене. — І все?

Я знову насунув на обличчя незручні сонячні окуляри.

— Інколи цього вистачає, — промовив я.

Розділ вісімнадцятий

З першим юристом я зустрівся у п’ятнадцять років. То був замучений на вигляд фахівець із підліткових бійок, який досить вправно захищав мене під час процесу у зв’язку з незначними органічними ушкодженнями, завданими новопештському поліціянту. Він із якоюсь короткозорою терплячістю виклопотав для мене умовне звільнення від покарання та одинадцять хвилин віртуального психіатричного консультування. У коридорі за дверима суду у справах неповнолітніх він поглянув на моє обличчя — мабуть, обурливо самовдоволене — і кивнув так, ніби його найгірші побоювання щодо сенсу власного життя підтверджувалися. Тоді він розвернувся на підборах і пішов геть. Як його звали, я ніяк не згадаю.

Моє входження у бандитське середовище Новопешта невдовзі після цього унеможливило подальші контакти з законом такого штибу. Члени банд добре розумілися на мережах, були обізнані та вже самі писали програми для втручання чи купували їх у вдвічі молодших дітлахів за поцуплене з мереж низькосортне віртуальне порно. Спіймати їх було нелегко, і в обмін на цю ласку новопештські особи в погонах, як правило, їх не чіпали. Насильство між різними бандами здебільшого було ритуалізоване; інші учасники до нього, як правило, не допускалися. В тих рідкісних випадках, коли воно перекидалося