Читати книгу - "Реквієм блондинкам"

— Мерщій! — заволав я. — Мерщій тікаймо з цього клятого місця!

Одрі завела двигун, і я плюхнувся на сидіння поруч із нею. Реґ вмостився за нами.

— Газуй! — вже спокійніше крикнув я Одрі. — Вони нас вистежили!

Упродовж кількох наступних хвилин усі мовчали. Одрі мчала з граничною швидкістю, зосередившись на дорозі, а я, скоцюбившись, намагався прийти до тями.

— Добре, — промовив я. — Тепер вже можна повільніше. Гадаю, ми вже достатньо далеко від’їхали.

Одрі поїхала повільніше і пригальмувала під вуличним ліхтарем.

— Ти тікав, мов обпечений, — зауважила вона, пильно придивляючись до мене. — Чорт забирай, та цей чолов’яга має доволі наляканий вигляд!

Я набрав у груди побільше повітря.

— Наляканий?! — перепитав я. — Та це ще доволі м’яко сказано! Я мало не мав серцевого нападу!

Реґ нахилився вперед, важко дихаючи мені в спину.

— Детективи не можуть лякатися, — сухо констатував він. — Принаймні, не нью-йоркські сищики.

— Стуліть пельки, ви обидва! — гаркнув я. — Це все дуже серйозно. Хтось чекав на мене в саду і мало не накинув мені на шию петлю!

— Ви марите! — з презирством озвався Реґ. — Чому вам просто не зізнатися, що ви злякалися власної тіні — й від неї ж і дременули?

— Не кепкуйте з нього, Реґу! — м’яко сказала Одрі. — Я вірю, що щось його дуже налякало.

Я вийняв фотографії з кишені та висипав їх Одрі на коліна.

— Погляньте-но на це, — похмуро промовив я. — Можливо, це вас, дурнів, приведе до тями.

— Де ти їх узяв?! — вигукнула Одрі, щойно розгледіла, що то за фото.

— Вони були сховані під сорочками Теда в комоді, — похмуро сказав я. — І це, по суті, перші справжні докази, які в нас є. Тут всі вони — навіть Мерієн. Не знаю, як йому тепер вдасться викрутитися.

— То ти не жартував про те, що тебе намагалися задушити? — запитала Одрі, дивлячись на мене широко розплющеними очима.

— Звісно ж, що ні, — сказав я, беручи сигарету і простягаючи їй пачку. — Хтось спробував накинути на мене ласо. Якби я не ухилився, мене б точно заарканили. Це був суто цирковий трюк, — і я повернувся до Реґа. — Чи серед Тедових досягнень часом нема володіння ковбойським мистецтвом накидати ласо?

Реґ заперечно хитнув головою.

— Це щось нове для мене, — здивовано промовив він.

— Саме так усі дівчата і були вбиті, — продовжив я. — Я радий, що це сталося зі мною. Тепер ми, принаймні, знаємо, що нам шукати.

— Сподіваюсь, ти когось помітив? — запитала Одрі.

Я мотнув головою.

— Чи Тед часом не казав, куди йде сьогодні ввечері? Якщо вбивця — він, то саме він і чекав на мене з мотузкою.

— Він сказав, що проведе вечір в нічному клубі «Сайро». Перевіримо?

— Аякже! — озвався я у відповідь. — Ходімо знайдемо аптеку і подзвонимо звідтіля в клуб, а потім вирушимо на кладовище. Знаєте, в мене таке відчуття, що розслідування цієї справи добігає кінця.

— То ти справді гадаєш, що Тед — убивця? — перепитала Одрі, заводячи двигун і повільно кермуючи тьмяно освітленою вулицею.

— Скидається на те. Самих вже фотографій як доказів буде достатньо, щоб відправити його на електричний стілець — якщо грамотно до цього підійти. До того ж спроба накинути на мене ласо знову ж таки свідчить проти нього. І якщо нам вдасться знайти тіла, що ми вже точно зможемо приперти його до стінки.

За кілька хвилин їзди ми вже були біля аптеки.

Я попросив Рега зателефонувати у клуб «Сайро» і довідатися, чи Тед зараз там.

Поки ми чекали на нього в машині, я сказав Одрі:

— Коли все скінчиться, чи ти вже думала, що робитимеш далі?

Вона відвела погляд.

— Не знаю. He впевена, що продовжуватиму займатися розслідуванням. Здається, це не надто добре у мене виходить.

Я обійняв її.

— На пару зі мною, — озвався, — ти була б зовсім непогана. Чому б нам не стати партнерами?

— Я подумаю над цим, — обережно сказала вона. — Але ти страшенно деспотичний.

— Але не в ролі чоловіка, — сказав я безтурботно. — Ти будеш здивована, яким милим я можу бути. Хіба ти не знала, що я — найкращий у світі коханець?

— І гадки не мала, що ти себе таким вважаєш, — сказала вона хихикнувши. Шкода тільки, що так думаєш лише ти!

Я обійняв її за талію і притягнув до себе.

— Ну ж бо, моя мила, — спонукав я її, — скажи, що ти просто не можеш без мене жити! Скажи — «так»!

Реґ просунув голову у вікно.

— Заради Бога! — вибухнув він. — Невже ви й двох хвилин не можете подумати про справу? Щойно я вас полишу, як ви вже голубитеся.

— Хтось із нас колись таки вас зненавидить! — люто гаркнув я, поквапно забираючи руки. — Не думав, що ви так швидко впораєтеся.

Він відчинив дверцята машини і пірнув на заднє сидіння.

— Я хутко все з’ясував, — відповів він, косо дивлячись на мене. — Чому лише вам можна насолоджуватися, зваблюючи дам?

— Ну, кажіть-бо вже, дурню! Він що, все ще там?

— Ні, ба більше — там його сьогодні взагалі не було! То що ви про все це думаєте?

Ми з Одрі обмінялись значущими поглядами.

— Добре, — сказав я. — Здається, ми на правильному шляху. Поїхали — і кренвільське кладовище буде нашою першою зупинкою!

* * *

Ми приїхали туди, щойно місцевий годинник вибив північ. Темні рвані хмари над нашими головами заслонили місяць. Зловісно клекотав далекий грім.

— Для повного щастя нам бракує лише Белли Лугоші[10] Тоді б це був справжній пікнік! — зауважив Реґ, і зуби його почали клацати.

— Стуліть пельку! — сказав я, висовуючи голову з вікна. — Так не можна говорити в безпосередній близькості до померлих! Де ваша повага?

Одрі натиснула ногою на гальма, й авто зупинилося.

— І що тепер? — спитала вона, боязко озираючи масивні стіни кладовища.

Я відчинив дверцята і вийшов. Повітря було важким та