Читати книгу - "Сфера"

Мей зайшла доволі глибоко у затоку. Відкриті океанським вітрам води звично пінилися від брижів, але цієї ночі тут панував спокій, тому Мей просувалася дуже швидко. За двадцять хвилин вона була на півдорозі до острова, принаймні їй так здавалося. Неможливо достеменно визначити відстань, особливо поночі, але острів збільшувався просто на очах, а обриси скель, що вона їх ніколи досі не бачила, тепер набирали форм. Щось заблискотіло на вершині, відбиваючи сріблисте місячне світло. На чорному прибережному піску, поза сумнівом, виднілися залишки вікна. Віддалік загудів туманний горн, що долинув аж від гирла Золотих Воріт. Видно, ліг густий туман, подумала вона, хоча тут, лише за кілька миль, ніч була погожа, світив ясний, майже повня, місяць. Химерно мерехтіло на воді його світло, до того ж так яскраво, що Мей аж мружилася. Думала про скелі біля острова, де бачила тюленів і морських левів. Вони там залишаться чи повтікають, коли вона наблизиться? Із заходу здійнявся бриз, з-над пагорбів налетів тихоокеанський вітер, тому сиділа, намагаючись визначити його силу. Якщо збільшуватиметься, доведеться повернутися. До острова рукою подати — ближче, ніж до берега, та, якщо почнеться хитавиця, небезпека стане відчутною, адже вона на каяку і без рятувального жилета. Але вітер швидко вщух.

Гучний гуркіт із півночі прикував її увагу. До неї підходило якесь судно, схоже на буксир. На даху кабіни побачила вогні — білі та червоні — і знала, що то патруль, може, берегова охорона, і вони досить близько, щоб її помітити. Якщо отак сидітиме, її силует швидко приверне увагу.

Мей розпласталася на дні каяка і сподівалася, що якби вони навіть і побачили обриси її судна, то подумали б, що це скеля, колода, тюлень або просто широка чорна брижа, що перетинає срібне мерехтіння затоки. Гуркіт мотора дужчав, і Мей уже не сумнівалася — ось-ось її обдасть яскравим світлом, але судно пройшло повз неї, Мей ніхто не помітив.

Останній марш-кидок до острова видався такий швидкий, що Мей уже почала сумніватися у своєму окомірі. Ще недавно здавалося, що вона на півшляху, а ось уже летить до острівного узбережжя, немовби її підганяє ходовий вітер. Зістрибує з носа, її охоплює біло-холодна вода. Квапиться витягти каяк на берег, волочить його вгору, аж поки він опиняється повністю на піску. Пригадавши, як швидкий приплив мало не вкрав у неї судна, повернула каяк паралельно до берега і поклала з обох боків по великій каменюці.

Стояла, важко дихаючи, почувалася сильною, почувалася велеткою. «Диво та й годі, — подумала вона, — опинитися на острові». Недалеко простягався міст, і коли проїжджала ним, то, певно, із сотню разів оглядала острів, але ніколи не бачила тут жодної живої душі — ні людини, ні звіра. Ніхто не відважувався сюди проникнути, а може, не хотіли морочити собі голови. Звідки у неї така допитливість? Подумала, що це коли не єдиний, то найліпший спосіб сюди потрапити. Меріон не сподобалось би, що вона так далеко зайшла, і, може, жінка навіть викликала б катер на її пошуки. Та й берегова охорона весь час відраджує людей від таких витівок. Може, острів чиясь приватна власність? Але схожі питання та тривоги тепер недоречні: темно, тож ні-хто не міг її тут побачити і ніхто ніколи не довідається, що Мей тут була. А вона пам’ятатиме.

Пішла по периметру. Пляж оперізував більшу частину півдня острова, а далі поступався прямовисній скелі. Поглянула вгору, жодної точки опори для ніг, а внизу — піниста вода, тому повернула до місця, звідки прийшла, скрізь позублений, скелястий схил і нічим непримітне узбережжя. Почалася широка смуга водоростей із крабовими черепашками та викинутим на берег сміттям, і Мей занурила в неї пальці. Місячне сяйво надавало водоростям ефекту фосфоресценції, вже колись таке бачила; вони набували райдужного, немовби внутрішнього світіння. Раптом здалося, що вона на якійсь водоймі на самому Місяці, де все виблискує дивними зворотними барвами. Зелене здавалося сірим, а блакитне — сріблистим. Усе, що вона зараз бачила, бачила вперше. І щойно так подумала, аж краєм ока зауважила нібито зірку, що впала над океаном. Лишень одного разу вона таке бачила, тому тепер не мала певності — чи справді це була зірка, а чи зникла за чорними пагорбами світлова дуга. Але що ж тоді, як не зірка? Трохи посиділа на пляжі, не зводячи очей із місця, де вона її побачила, ніби там мала з’явитись іще одна, ніби та зірка могла стати провісницею зорепаду.

Розуміла, що відкладає те, чого їй найбільше хотілося — видряпатися на невисокий пік цієї скелі, тож за це і взялася. Ніякої стежки, і це її дуже потішило, — ніхто чи майже ніхто не був тут до неї — і вона дерлася, хапаючись за віхті трави та коріння, а ноги тимчасом знаходили всілякі виїмки та виступи. Один раз зупинилася, натрапивши на велику діру, майже круглу й охайну, просто у схилі. Видно, хатинка якогось звіра, але якого, здогадатися на могла. Можливо, кроляча або лисяча нора, а може, зміїне кубло чи житло кротів або мишей, усі вони рівною мірою тут можливі і неможливі, а тоді знову полізла — вище і вище. Нічого складного. За лічені хвилини вже стояла на вершині, приєднавшись до самотньої сосни, лише трохи вищої за Мей. Стояла біля неї і для рівноваги трималася за зашкарублий стовбур, роззираючись. Ген далеко бачила крихітні білі вікна міста. Стежила за рухом приземистого танкера, що тягнув у Тихий океан ціле сузір’я червоних вогнів.

Раптом узбережжя здалося таким далеким, що у її шлунку щось аж перекинулося. Поглянула на схід — чітко виднілися тюленячі скелі, навіть побачила на них з десяток тюленів, що розляглися і спали. Перевела погляд на міст угорі, не Золоті Ворота, а той менший, на плинний білий потік автомобілів, суцільний навіть опівночі, і подумала, а чи хтось на мосту бачить її постать на тлі сріблистої затоки. Пригадала, як Френсіс якось сказав, що він узагалі не знав, що під мостом є острів. Більшості водіїв і їхніх пасажирів, мабуть, і на думку не спало дивитися на неї вниз, вони гадки не мали про її існування.

Далі тримаючись за кощавий стовбур сосни, вона помітила гніздо у гіллі, трохи вище. Не хотіла до нього торкатися, боячись порушити хитку рівновагу запахів і конструкції, але їй страшенно кортіло заглянути всередину. Вилізла на камінь, щоб піднятися вище гнізда і побачити, що там у ньому всередині, але такої висоти виявилося замало. А може, все ж таки зняти гніздо? Лише на секундочку? Зняти, а тоді знову покласти на місце? Ні. Добре знала, що таке робити не можна. Якщо так учинить, занапастить те, що всередині.

Сіла обличчям на південь, де виднілися