Читати книгу - "Справа зниклої балерини"

– Корчинський? – раптом перепитала вона. – Відведете мене до нього?

– Навіщо? – здивувався Щербак.

– Він останній… останній її бачив. Тобто зараз я не впевнена, адже замість Віри виступала Ліля. Але Корчинський теж там був, того вечора, він може щось знати.

– Але хіба Тарас Адамович не опитав його? – запитав він.

Міра відвела погляд. Почервоніла ще більше – певно, вітер знов торкнувся її щік. Звела на нього очі і сказала:

– Я вже не знаю, чи варто вірити розслідуванню Тараса Адамовича. У нас… нічого немає. Я не знаю, що сталося. Стільки людей опитано, стільки часу минуло….

На її віях затремтіли сльозинки, однак вона опанувала себе. Художник співчутливо стиснув її руку. Щось сказав. Здається про те, що він розуміє, як їй важко. Але це найлегше – сказати, мовляв, я вас розумію. Усім здається, що можна з легкістю поставити себе на чиєсь місце. Чи це справді так? А поставити себе на місце злочинця? Дивитися на світ його очима? Розуміти його? Певно, в цьому й полягає робота слідчого. От тільки, як часто слідчий може помилятися?

– Знаєте, Міро, – раптом сказав художник, і вітер відкинув йому з лоба пасмо волосся, – знаєте, вам обов’язково треба піти зі мною. Хочу показати вам дещо.

– Куди? – запитала Міра.

– Надто довго пояснювати, ходімо – ви все побачите. І відчуєте, я сподіваюсь.

Міра хотіла відмовитись. Навіщо кудись іти? Що вона повинна побачити? Потім подумала, що інакше узагалі не знатиме, що робити з часом, якого зараз мала в надлишку. Тарас Адамович колись сказав їй, що за час завжди не доплачують. Зараз час був для неї надто важким тягарем. Вона кивнула йому, погоджуючись.

Рушили вздовж вулиці, обережно оминаючи калюжі й багнюку. Щербак роззирнувся у пошуках візника, махнув рукою. Упіймав її погляд, пояснив:

– Погода не для прогулянок.

Вони сіли в дрожки. Попелясті коні змахували головами, відкидаючи довгі гриви – видно було, що господар дбає про них. Їхали мовчки. Сідаючи, вона не запитала, куди вони їдуть, однак художник сказав чи то їй, чи то візнику:

– До Кирилівської церкви.

Візник, суворий сивочолий дядько, мовчки кивнув. Дрожки рушили. Вітер хльоскав по щоках відчутніше, Міра підняла комір пальтечка, поглянула на Щербака. Той сидів поруч і ніби не зважав на морозне повітря, дивлячись кудись убік спокійним, майже застиглим поглядом.

– Що в тій церкві? – запитала Міра.

– Побачите.

Київ пізньої осені зовсім не схожий на тепле вересневе місто, яким вона бачила його усього місяць тому. Листопад пробрався в місто майже непомітно, але швидко завоював його, напоївши туманами й дощами. А потім закликав вітри, що сповістили про прихід зими. Вулиці застигали, занурювались у холодні обійми зимового сну, що от-от мав почати владарювати повсюди. Міра теж хотіла заснути – відігнати усі нав’язливі думки, приспати почуття провини й біль. Що може її полікувати – сон чи час? Чи лікарів їй узагалі не знайти?

Фаетон зупинився, Щербак зіскочив на землю, подав їй руку. Навіщо вона тут? Чому погодилась поїхати з ним, навіть не розуміючи, куди? Що відбувається?

Візник рушив геть, дівчина роззирнулась, подивилась на церкву, що темніла на тлі пронизливо-безхмарного неба. Вже відкрила рота для запитання, однак художник жестом зупинив її. Сказав:

– Я приходжу сюди, коли особливо важко на серці.

– Маєте тягар? – не надто переймаючись його тривогами, запитала Віра.

– Щось таке. Ходімо.

Вони зупинилися біля сходів, Міра глибоко вдихнула. На мить їй здалося, що повітря стало теплим і чистішим, ним хотілося не дихати – пити. Відчувалось, що церква – давня, хоч дівчина й не розуміла, звідки з’явилось це відчуття. Рушила вслід за художником, на ходу розв’язуючи хустину на шиї. Щербак озирнувся, коли вона накинула її на капелюшок. Усміхнувся.

Церква зустріла її тріпотливим сяйвом свічок. Художник нахилився до дівчини і ледве чутно сказав:

– Колись дядько мого вчителя Олександра Мурашка разом зі своїми учнями працював тут над реставрацією деяких фресок.

– Фресок? – перепитала Міра.

– Так. Церква дуже давня. Здається, XII століття, тут похований один з київських князів. Але ми приїхали не заради нього.

Він рушив коридором, Міра обережно ступала на підлогу, намагаючись не відстати і встигнути все роздивитись. Стеля вигиналась плавними лініями, тішила око яскравими зображеннями янголів та святих. Олег Щербак несподівано зупинився й озирнувся.

– Ось він, – сказав, – подивіться.

Міра підступила ближче й поглянула на фреску. Малюнок був трохи тьмяний, перше, на що звернула увагу дівчина – руки й ноги людини: вони були червоного кольору. Потім завважила крила й німб, зрозуміла, що на фресці – янгол. Він тримав у руках скручений сувій. Щербак нічого не коментував, просто стояв поруч і дивився. Певне, чекав, коли вона запитає. Міра не запитувала. Біля фрески чомусь було добре просто стояти, дихати, відчувати власне серцебиття. Усі думки й почуття, що роздирали її зсередини останні кілька тижнів, зібралися десь на споді свідомості, ніби приспані демони. Стало легко думати, легко дихати. Вона ледь повернула обличчя до свого супроводжувача, проказала:

– Дякую.

Він уважно подивився на неї. Усміхнувся й з розумінням кивнув. Опустив погляд на підлогу, потім знов повернувся до неї.

– Ви теж відчули, – констатував, а не запитував.

– Так. Мені… тут добре.

– Мені теж. Знаєте, що це за фреска?

Вона хитнула головою.

– Одна з найдавніших. Художник невідомий. Приблизно XII століття. «Янгол згортає небо». Сюжет апокаліптичний. У Біблії написано: «Коли янгол засурмить, часу вже не буде, і небо згорнеться в сувій».

Він помовчав, потім додав:

– Я побачив цю фреску випадково, але в потрібну мить. Олександр Мурашко привів нас сюди показати роботу реставраторів. Кілька місяців тому в сувій згорнулось моє небо – померла бабуся, яка виховала мене.

Міра повільно перевела погляд на нього. Він усміхнувся якоюсь наївною, майже дитячою усмішкою, сказав:

– Так. Саме тому я розумію вас. Гадаю, ви виглядаєте зараз, як я тоді – ваше небо згорнулось.

Міра не відповіла, відчула, як сльози починають пекти очі.

– Моя бабуся була балериною, я, здається, вже говорив вам. Знаєте, я останнім часом думав про це. Бачив Віру на сцені – вона була прекрасна. Взірцева класичність рухів. Моїй бабусі вона б сподобалась.

«Ні, – подумки заперечила вона, – не була. Віра прекрасна зараз».

Мирослава глибоко вдихнула, знову подивилась на фреску, що дивним чином повертала їй спокій.