Читати книгу - "В обіймах монстра, Міла Мур"

Без особливого апетиту снідаю на кухні та п'ю каву маленькими ковтками. Коли на порозі з'являється Спартак, я неабияк радію йому. 

— Давно тебе не бачила таким спокійним, — кажу, коли він вмикає кавоварку і сідає навпроти мене.

— А що ти хотіла? Події розвиваються у шаленому ритмі, — хмикає. — Ще зовсім недавно ти була полонянкою тут, а тепер Дам як той кіт на тебе облизується, а Борисов хоче віддати тобі все своє майно. А воно не маленьке, до речі. 

— Думаєш, я цього хотіла? — питаю. 

— Думаю, що ні, — відповідає. — Але хай там як, тепер ти у нас дівчина з великим приданим. Я тут подумав, може, ти кинеш Дама і зі мною замутиш? Я не гірший, повір! 

— Дуже смішно! — фиркаю, а Спартак усміхається. Я рада, що він знову такий, як завжди. Коли він злий або зосереджений, мені здається, що все дуже погано, а так є надія, що рано чи пізно все буде спокійно і мені не доведеться ходити містом під наглядом охорони. 

Щоб не зійти з розуму у компанії самої себе, я беру з кабінету Даміра книги та читаю їх на терасі або ж просто в його кабінеті. Кілька разів Спартак дає мені свій телефон, коли розмовляє з Даміром. Доволі дивно чути його голос у слухавці, але приємно. 

Минає тиждень, і я вже дочекатися не можу, коли Дамір повернеться. Тільки от у день його повернення мені телефонує сам Воронов з поганими новинами. Йому треба залишитися ще на кілька днів…

Ця новина добряче мене засмучує, але хай там як, я рада що з Даміром усе добре. А ще мене тішить, що Борисов не заявляється сюди, поки Даміра немає. Я не знаю, про що можна говорити з цим чоловіком. Не можу прийняти того факту, що він мій батько. 

— Ти не захворіла? — питає Спартак за черговим нашим сніданком. — Бліда така.

— Не виспалась просто, — кажу, згадуючи, що цієї ночі мені снилися кошмари. Мабуть, я сама себе до цього довела, адже постійно думаю над подальшим розвитком подій. Мені снилося, що Даміра вбивають, а потім і мене. Саме тому кілька разів на ніч прокидалась у холодному поту. 

— Ну дивись мені! Дамір з мене три шкури спустить, якщо з тобою щось станеться, — тицяє в мене пальцем, наче я школярка, яка провинилася. 

Хорошою настрою Спартака вистачає рівно до того моменту, як йому хтось телефонує. Він миттєво змінюється в обличчі та стає серйозним.

— Так! Що там? — питає і замовкає, слухаючи співрозмовника. Його погляд темніє і зустрічається з моїм. — Я зрозумів. 

— Що сталося? — питаю стурбовано, щойно Спартак закінчує розмову. 

— Борисов тут. Мабуть, з тобою поговорити хоче, — хмуриться. — Якщо ти проти, я скажу, щоб валив звідси. 

— Не варто, — розумію, що в Спартака можуть бути проблеми через це. — Мені цікаво, чого він хоче. 

От тобі й маєш! Ще вчора я раділа, що татко про мене забув, а сьогодні він тут як тут! Розумію, що уникати зустрічей — не варіант. Нам треба поговорити.

Разом зі Спартаком йдемо в коридор і саме там зустрічаємо Арсена. Коли наші погляди зустрічаються, стає ніяково. Цей чоловік дратує і лякає одночасно. Дуже дивна суміш відчуттів від власного батька. 

— Вітаю, Аліно! Як ти? — питає стримано.

— Добре, — відповідаю. Не можу змусити себе запитати: “А ви як?”

– У мене є для тебе дещо. Я подумав, що ти хочеш знати, де похована твоя мама, — він говорить, а я вухам своїм повірити не можу. — Якщо маєш бажання, я відвезу тебе туди. Просто зараз.

— Ти хочеш? — Спартак торкається моєї руки своєю і прискіпливо розглядає. 

— Хочу, — впевнено відповідаю. 

Я розумію, що для мого батька могила матері — це всього лише місце, де похована одна з його колишніх подружок. Та для мене це місце дуже особливе. Я ніколи не бачила своєї мами, але, знаючи, де вона похована, буду почуватись трохи інакше. І інколи буду провідувати її.