Читати книгу - "Хрест із сапфірами"

— Можливо, воно надто велике, щоб привернути увагу, — сказав священик, дивно хихочучи.

Почувши таку дурницю, Ґільдер повернувся й суворо запитав отця Бравна, що він мав на увазі.

— Я знаю, що висловився трохи безглуздо, — примирливо сказав отець Бравн. — Це як у чарівній казці. Та бідного Армстронґа було вбито величезною зеленою палицею, котра надто велика, щоб її побачити, переважно всі її називають землею. Він розбився, бо впав на цей зелений пагорб, на котрому ми стоїмо.

— Про що це ви? — швидко запитав детектив.

Отець Бравн повернув обличчя, котре нагадувало місяць уповні, до фасаду будинку й подивився вгору, часто кліпаючи. Всі слідкували за його поглядом і побачили, що вгорі цієї глухої частини будинку, в мансарді, навстіж відчинене вікно.

— Хіба ви не бачите? — тлумачив він, незграбно, наче дитина, вказуючи на вікно. — Він упав он звідти.

Ґільдер насупився, поглянув на вікно й промовив:

— Так, це справді можливо. Та я не розумію, звідки у вас така впевненість.

Отець Бравн широко відкрив сірі очі:

— Ну як, ось на нозі у вбитого теліпається мотузка. Хіба ви не бачите, частина такої мотузки звисає з вікна?

На такій висоті всі предмети видавалися крихітними пилинками або волосками, та проникливий старий детектив залишився задоволений.

— Так, ви маєте рацію, сер, — сказав він до отця Бравна. — Один — нуль на вашу користь.

Не встиг він вимовити ці слова, як спеціяльний потяг з одним вагоном з’явився з-за рогу, ліворуч від них, зупинився і вивергнув із себе групу поліцейських, поміж котрими було видно неприємне обличчя Маґнуса, слуги-втікача.

— От тобі на! Вони його вже схопили! — вигукнув Ґільдер і жваво кинувся вперед. — А гроші у нього були? — крикнув він до першого поліцейського.

Той якось дивно подивився на детектива й відповів:

— Ні, — а потім додав, — принаймні тут немає.

— Дозвольте запитати, хто з вас інспектор? — запитав Маґнус.

Як тільки він промовив цю фразу, всі відразу зрозуміли, як йому вдалося зупинити потяг. Це був похмурий чоловік з пригладженим чорним волоссям, безбарвним обличчям, а очі та губи натякали на східне походження. Навряд чи хтось знав про його справжнє коріння та ім’я, відколи сер Аарон Армстронґ «врятував» його від роботи офіціянтом в лондонському ресторані і (як подейкують) від інших ганебних справ. Та його голос був настільки вражаючим, наскільки застиглим видавалося обличчя. Чи то через надмірну старанність, з котрою він вимовляв іноземні слова, чи то через особливу повагу до господаря (котрий трохи недочував) мова Маґнуса вирізнялася дивною дзвінкістю та пронизливістю, і, коли він заговорив, усі присутні ледь не підскочили.

— Я завжди знав, що це може статися, — голосно й нахабно сказав він. — Мій бідний старий господар кепкував з мене, тому що я ношу чорний одяг, а я завжди відповідав, що мені не потрібно буде переодягатися на його похорон.

І він руками в чорних рукавицях зробив швидкий виразний рух.

— Сержанте, — сказав інспектор Ґільдер, гнівно дивлячись на чорні рукавиці, — ви досі не одягнули наручники на цього типа? Він виглядає досить небезпечно.

— Але, сер, — відповів спантеличений сержант, — я не знаю, чи ми маємо на це право.

— Як накажете вас розуміти? — різко запитав інспектор. — Хіба ви його не заарештували?

Тонкі губи Маґнуса зневажливо розтягнулися, і в цю ж мить почувся свисток потяга, котрий ніби підтримував його насмішку.

— Ми заарештували його, — серйозно відповів сержант, — якраз тоді, коли він виходив з поліцейської дільниці в Хайґейті, де передав усі гроші свого господаря під відповідальність інспектора Робінсона.

Ґільдер подивився на слугу з величезним подивом.

— І чому ж ви це зробили? — запитав він у Маґнуса.

— Звичайно ж, тому, щоб гроші не потрапили до злочинця, — спокійно відповів той.

— Поза сумнівом, — сказав Ґільдер, — гроші сера Аарона Армстронґа були б у безпеці, якби потрапили до його сім’ї.

Останні слова інспектора зникли в шумі коліс, і потяг, колишучись і гуркочучи, проїхав повз них, та голос Маґнуса переміг цей пекельний шум, котрий так часто чути біля цього злощасного будинку, і його відповідь пролунала виразно, наче удари дзвонів:

— У мене немає підстав довіряти сім’ї сера Аарона.

Всі присутні завмерли, тому що відчули якусь примарну присутність когось нового; і Мертон зовсім не здивувався, коли підняв голову й побачив, що з-за плеча отця Бравна виглядає бліде обличчя доньки Аарона Армстронґа. Вона ще була молода й чарівна, та її волосся втратило блиск і свіжість, а де-не-де у ньому виднілися перші ознаки сивини.

— Зважайте на те, що говорите, — грубувато сказав Ройс, — ви налякали міс Армстронґ.

— Сподіваюся, що так, — чітко вимовив слуга.

Дівчина аж затремтіла від збентеження, всі присутні також були здивовані. А Маґнус спокійно продовжував:

— Я вже якось звик, що міс Армстронґ постійно здригається. Впродовж років я спостерігаю, як нею трусить. Дехто каже, що вона тремтить від холоду, дехто вважає, що це від страху, а я ж знаю, що вона трясеться від ненависти й гніву, тих демонів, котрі сьогодні вранці врешті перемогли. Якби не я, вона вже давно би втекла зі своїм коханцем і всіма батьківськими грошима. Відколи мій бідний господар заборонив їй одружитися з цим пияком-негідником…

— Годі! — суворо зупинив його Ґільдер. — Нас не цікавлять ваші вигадки й підозри стосовно цієї родини. Якщо у вас немає якихось суттєвих свідчень, то ваші пусті ствердження.

— О! У мене є суттєві свідчення, — перебив його Маґнус, ніби відрізаючи кожне слово. — Містере інспектор, ви можете викликати мене до суду, і я скажу вам правду. А правда така: через мить після того, як закривавлений старий випав з вікна, я побіг до мансарди й знайшов там його доньку, вона знепритомніла біля дверей, а в руці в неї був закривавлений кинджал. Дозвольте мені передати вам цю штукенцію.

Він вийняв із задньої кишені довгий ніж з роговим держаком і червоною плямою на лезі та ввічливо подав його сержантові. Потім відійшов назад, і щілини його очей майже зникли на товстій китайській пиці, котра аж світилася від посмішки.

Коли Мертон побачив це, йому зробилося погано, і він упівголоса сказав до Ґільдера:

— Сподіваюся, ви повірите міс Армстронґ, а не цьому типові?

Отець Бравн раптом підняв обличчя, незвично свіже, так ніби він щойно вмився.

— Так, — сказав він, випромінюючи непідроблену простодушність, — та хіба слова міс Армстронґ суперечать свідченню цього слуги?

У дівчини вирвався переляканий, різкий зойк, і всі поглянули