Читати книгу - "Додому"

Майрон пригадав, як батько показував йому старе відео Мілтона Берла в жіночому одязі. Щось на кшалт цього, тільки менш привабливий.

— Я думав, він у Фінляндії, — пробурмотів Майрон Уїнові, поки Зорра йшов до них.

— Він щойно прилетів до Ньюарка, — відказав Уїн.

— Тривалий переліт, — мовив Зорра. — У Зорри не було часу освіжитися. Я, напевно, маю жахливий вигляд.

Майрон не збирався це обговорювати. Він підвівся та обійняв Зорру. Від нього пахло одеколоном стюарда.

— Скільки ж ми не бачилися? — запитав Зорра.

— Дуже довго, — сказав Майрон. — Або, може, недостатньо довго.

— Зорра радий тебе бачити.

— Навзаєм, — відповів Майрон. Тоді, повернувшись до теми, запитав: — То що там з Вадою Лінною?

— Її нове ім’я — Софія Лемпоу.

— Ти знайшов її?

— Вона працює в ресторані швидкого харчування, красунчику. В маленькому містечку недалеко від Гельсинкі. Як ви кажете, в дідька на рогах. То я поїхав туди. Але її начальник сказав, що вона вже три дні не з’являлася на роботі. Це стурбувало Зорру. Тому я провів розслідування. Вона також не вдома. Я зробив кілька дзвінків. Ну ви знаєте. Старі зв’язки. Вони можуть знайти будь-що.

— То ти знайшов її? — спитав Майрон.

Зорра всміхнувся. Той усміх не був милим.

— Дуже хутко, красунчику.

— Не розумію.

— Вчора Софія Лемпоу прилетіла літаком із Гельсинкі до Ньюарка. Вона тут, красунчику. Вада Лінна — чи Софія Лемпоу — повернулася.

— Почнімо з очевидного запитання, — сказав Майрон, коли вони з Уїном сіли в авто. — Чому нянька-іноземка повернулася назад до Сполучених Штатів?

— Що ми кажемо собі відтоді, як це почалося?

— Що щось не так, — відповів Майрон. — Що нам чогось бракує.

— Хай яким є те «щось», — промовив Уїн, — цього бракує десять років. Цього бракує відтоді, як зникли хлопці.

— То що тепер? — запитав Майрон.

— Тобі вирішувати.

Майрон зробив останній поворот на вулицю, де жили Болдвіни.

— Слід розповісти Брук те, що сказав Гладкий Ґанді. Ми не маємо права приховувати це від неї. Їй також варто знати про няньку, яка повернулася.

— Багато всього, — сказав Уїн.

— Занадто?

— Ні, — заперечив Уїн. — Брук здатна подужати більше, ніж ти можеш уявити.

Коли вони заїхали на під’їзну алею, відчинилися вхідні двері. Вийшла Брук. Вона підійшла до машини з боку пасажирського місця й міцно обійняла свого двоюрідного брата Уїна. Уїн зазвичай не любив тривалі обійми, але терпів. Брук поклала голову на плече Уїна. Ніхто з них не плакав. Ніхто не розклеївся, нічого такого. Вони не рухалися, не переставили руки, не притисли одне одного ближче. Вони просто стояли так протягом якогось часу.

— Я рада, що ти повернувся, — сказала Брук.

— Я теж.

Коли вони відпустили одне одного, Брук обернулася й пильно глянула на Майрона.

— Погані новини, чи не так?

— Нічого певного, — сказав Уїн.

— Але й нічого доброго.

— Ні, — погодився Уїн. — Нічого доброго.

Вони вже зібралися зайти всередину, коли на алею заїхала ще одна машина. Майрон упізнав «Лексус-седан» з гаража Ненсі Мур. Вони всі стояли й чекали, доки машина зупиниться. Двері водія відчинилися і звідти вийшла Ненсі Мур. Відчинилися пасажирські двері.

Вийшов Патрік Мур.

Брук заціпеніла, побачивши їхні обличчя.

— Це теж погані новини, — пробурмотіла вона собі під ніс.

Розділ 31

Вони знову сиділи на кухні, там, де все почалося.

Патрік, Ненсі й Брук сіли за кухонний стіл. Майрон та Уїн трималися на відстані, доволі близько, щоб усе чути, але не бути причетними. Патрік сидів спиною до великих скляних дверей навмисно, як припустив Майрон. Його мати сиділа поруч із ним, тримаючи його за руку. Брук усілася напроти нього й чекала.

Патрік глянув на свою матір. Вона кивнула, заохочуючи його розповідати. Патрік утупився в стіл перед ним. Його волосся було коротко обстрижене, майже зголене. Він потер голову, а тоді опустив руки.

— Ріс мертвий, місіс Болдвін.

Майрон глянув на Брук. Вона морально підготувалася до цього.

Реакції майже не було. Майрон повернувся до Уїна. Його обличчя було так само беземоційним, як і в його кузини.

— Він давно помер, — сказав Патрік.

— Як? — голос Брук навіть не затремтів.

Патрік опустив голову, а руки склав на столі перед собою. Його мати тримала його за руку.

— Нас забрали з цієї кухні, — почав Патрік. — Я багато чого не пам’ятаю. Але це пам’ятаю.

Його голос був моторошно неприродний і монотонний.

— Чоловіки, вони заштовхали нас на заднє сидіння фургона.

— Скільки чоловіків? — запитала Брук.

— Брук, будь ласка, — озвалася Ненсі Мур. — Це вперше він може говорити. Просто нехай він усе розкаже, гаразд?

Брук нічого не відповіла. Вона знову зосередилася на Патріку. Голова Патріка була опущена.

— Я перепрошую, — мовила вона занадто офіційно. — Будь ласка, говори далі.

— Вони заштовхали нас на заднє сидіння фургона, — повторив хлопець, майже так, подумав Майрон, ніби хтось прокрутив назад телевізійний суфлер. — Ми довго їхали. Не знаю, як довго. І зупинилися десь на великій фермі. Там були тварини. Корови, свині, курчата. У нас із Рісом була одна спальня в будинку на фермі.

Патрік замовк, він усе ще не підводив голови. Тиша гнітила. Брук хотіла щось запитати; мабуть, вона мала мільйон запитань, але момент був таким нетривким, як мильна бульбашка. Ніхто не рухався. Ніхто й слова не зронив. Ніхто не смів зіпсувати момент.

Ненсі стиснула руку сина. Патрік зібрався на думці й знову заговорив.

— Це було давно, — вів далі він. — Інколи здається, що то був сон. Там було гарно. На фермі. Вони… вони добре до нас ставилися. Ми багато гралися. Ми могли бігати довкола. Ми годували тварин. Я не знаю, як довго. Може, це тривало кілька тижнів. Може, кілька місяців. Інколи я думаю, що це могло тривати протягом років. Я просто не знаю. Ми з Рісом не рахували.

Патрік знову замовк. Майрон подивився позаду нього крізь заднє вікно на просторе подвір’я, на шлях до дверей ззаду. Поки Патрік розповідав, він намагався уявити чоловіків, які вламуються сюди, хапають двох хлопчиків, зникають у дворі.

— Аж раптом одного дня, — сказав Патрік, — усе змінилося.

Його голос став більш нерішучим, розповідь лилася дивним нерівним потоком.

— Вони привели чоловіків, — говорив Патрік. — Мене… мене зґвалтували.

Брук досі не рухалася, вираз обличчя не змінився, але здавалося, ніби Патрікові слова прискорили в ній процес старіння. Брук не змінилася, проте Майрон бачив, що вона висіла на найтоншій волосині.

— Ріс… він був сильнішим за мене. Сміливішим. Він намагався