Читати книгу - "Як зупинити час"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я.
Мені.
Потім вказав на море, на кораблі та кудись за обрій. Опустив голову та з огидою глянув на пісок. З огидою чи, може, зі страхом. Так само він подивився за спину, у бік хлібних дерев та зелених джунглів. А потім знову на море та кораблі. Після кількох циклів я нарешті його зрозумів.
Я почув кроки чобіт по піску — це до мене з однаковими суворими обличчями підійшли капітан Кук та командир Фюрно.
— Файнзе, що тут коїться? — спитав Кук.
— Фрірз, — виправив Фюрно.
Кук труснув головою, наче відігнав настирливу муху.
— Ти тут наче спілкуєшся з оцим… джентльменом? Кажи, що відбувається?
— Спілкуюся, капітане.
— Ну то що?
— Думаю, він хоче поїхати з нами.
Тихий океан, 1773 рік
Його звали Омаї.
Насправді, коли він трохи вивчив англійську, ми дізналися, що звали його Маї, просто він казав «я Маї» своєю мовою. Але до нього тоді вже встигло причепитися Омаї, а він нікого не виправляв.
Коли ми ставали на якір біля інших островів, він намагався навчити мене стояти на його дошці. Слóва «серфінг» тоді ще й близько не існувало, але саме цим він і займався. Омаї міг вічно стояти на тій дошці, незалежно від розмірів хвиль. Я ж падав майже тієї самої миті, коли спинався на ноги, що кожного разу супроводжувалося страшенним реготом з його боку. Тим не менш, я все одно вважаю себе першим в історії європейцем, що займався серфінгом.
Омаї вправно вчився: англійську він опановував з неймовірною швидкістю. Мені дуже подобався цей чоловік, і не в останню чергу тому, що завдяки йому мені вдалося позбавитися нудних обов’язків на палубі. Ми з ним разом влаштовувалися десь у тіні на нижній палубі з горщиком квашеної капусти та вчили іменники і дієслова.
Я трохи розповів йому про Роуз та Маріон, показав свою монетку. Розказав йому, що таке гроші.
Він розповідав мені про світ — такий, яким його бачив він.
У будь-чого — у дерева, у тварини, у людини — була мана. Мана — це особлива сила. Надприродна. Вона може бути як доброю, так і злою, але її треба поважати. Одного разу він вказав на дошки на палубі та спитав, як це зветься. Я подивився, на що саме він показує, та відповів: «Це тінь». Він тоді повідомив мені, що мана живе в тіні й що існує багато правил щодо тіней.
— Які ж це правила?
— Погано стояти в тіні… — тут він озирнувся, наче шукав у повітрі якесь слово. А потім побачив Фюрно, який прямував ютом до корми, і вказав на нього пальцем.
Я зрозумів:
— У тіні командира? Лідера? Вождя?
Він кивнув.
— Коли я вперше тебе побачив, ти не став у мою тінь. Ти підійшов, а на мою тінь не ступив. Це знак, що я можу тобі довіряти. Що мана в тобі поважає ману в мені.
Смішно, що це мало для нього більше значення, аніж те, що я не спалив його хату. Я глянув на його тінь та трохи відсунувся.
Омаї розсміявся:
— Ні-ні, коли знаєш когось — це можна, — поклав він руку мені на плече. — Не можна, тільки коли бачиш людину вперше.
— Ти був вождем?
— На Таїті, — кивнув він.
— Але не на Хуахіне?
— Ні.
— А чому ти лишив Таїті та оселився на Хуахіне?
Зазвичай Омаї був дуже спокійною та доброю людиною, навіть за умов коли полишив позаду увесь знайомий світ. Але після мого питання на лобі у нього залягла глибока зморшка, він закусив губу — загалом його вигляд свідчив про те, що я завдав йому болю.
— Нічого, можеш не відповідати, — заспокоїв я його.
Але він вирішив розповісти.
— Я знаю, що можу довіряти тобі. Ти був мені хорошим учителем. І ти хороший друг. Я відчуваю в тобі дещо. У тому, як ти говориш про минуле. У твоїх очах. А ще та стара монета, яку ти показав. Твої знання. Я думаю, що ти такий самий, як і я. І ти хороший друг, — знов повторив він, наче хотів отримати підтвердження.
— Так, ми друзі.
— Muruuru. Дякую.
Між нами проскочило якесь порозуміння — стало ясно, що ми можемо говорити відверто.
Повз нас пройшов Голламбі. Ми спали поруч у трюмі, і він уже казав мені, що вважає поганою ідеєю взяти Омаї на борт:
— Він зайвий тягар. Він їсть нашу їжу та накликає незнані прокляття на наші голови.
Голламбі проминув нас, кинув пильний погляд. Він промовчав, але вираз його обличчя зрозуміти було неважко.
— Я старший за нього, — мовив Омаї. — І ти теж. Твоє обличчя за п’ять років анітрішечки не змінилося.
— Так, — кажу я вже пошепки. Сказати щось більше мені не дає шок. Мене охоплює страх одночасно з неймовірним полегшенням, адже я ще ніколи в житті не зустрічав когось такого, як я. До зустрічі з доктором Хатчінсоном ще багато століть, і я чи не вперше можу з кимось поговорити про свою особливість. Це наче багато років провести на безлюдному острові й раптом зустріти там іншу людину.
Омаї дивиться на мене з посмішкою. У його очах теж більше немає страху, лише полегшення.
— Ти такий, як я. А я такий, як ти. Я знав, — розсміявся він. — Я так і знав!
Він мене обійняв, і наші тіні змішалися.
— Це нічого! — мовив він, коли я вказав на це. — У нас однакова мана! Наші тіні — одне ціле!
Не думаю, що мені вдасться передати атмосферу того моменту. Так, у мене була Маріон — така сама, як і я, — але я не міг її знайти. З Омаї мені вже стало не так самотньо. З ним я почувався нормальним. Мені схотілося негайно все про нього дізнатися. Я озирнувся, перевірив, що навколо нас більше нікого немає, та почав розмову:
— Саме тому ти поїхав з нами? Через це ти покинув острови?
Він кивнув. Мабуть, наші проблеми однакові в будь-якій країні — забобони.
— Важко було. Спочатку на Таїті було непогано. Вони вважали мене… особливим. Завдяки цьому я швидко став вождем. Вони вважали, що це ознака хорошої мани. Того, що сам я хороший. Я був напівлюдиною-напівбогом. Удень до мене навіть наближатися боялися, щоб раптом не вступити у мою тінь, — усміхнувся
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як зупинити час», після закриття браузера.