Читати книгу - "Донька пастора"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Місіс Кріві ревниво спостерігала за нововведеннями Дороті, але поки що не втручалася. Вона цього, звісно, ніколи б не визнала, але в глибині душі директорка була приємно здивована, що їй нарешті трапилась працівниця, яка таки готова працювати. Коли вона побачила, як Дороті витрачає власні гроші на книжки для дітей, це принесло їй таке саме солодке задоволення, як і вдало провернута махінація. А проте місіс Кріві пирхала й бурчала, стежачи за кожним кроком Дороті, і постійно діймала її, щоб та «належно перевіряла» зошити. Однак система перевірки, як і все решта у школі, була організована таким чином, щоб замилювати очі батькам. Діти регулярно відносили зошити додому і віддавали батькам для інспекції, тож місіс Кріві ніколи б не дозволила написати там щось, окрім похвали. Оцінку «погано» ставити заборонялося, не можна було щось перекреслювати чи надто жирно підкреслювати. Натомість вечорами Дороті брала червону ручку і, за настановами місіс Кріві, прикрашала зошити більш чи менш улесливими коментарями. «Дуже похвально» і «Чудово! Це великий крок. Так тримати!» були у місіс Кріві найулюбленішими. Вочевидь, усі діти в школі одвічно робили «великі кроки», от тільки не зазначалося, в якому саме напрямку вони крокували. Але, схоже, батьки ладні були проковтнути безмірну кількість таких дифірамбів.
Звісно, траплялося, що у Дороті виникали труднощі із самими ученицями. Через те, що всі вони були різного віку, давати їм раду було непросто, і, хоч вона їм подобалася й вони старалися бути «хорошими», діти на те й діти, що не можуть бути постійно слухняними. Іноді дівчата лінувалися, а іноді вдавалися до особливого виду пустощів, притаманного усім школяркам, — хихотіння. Вже за перші кілька днів Дороті встигла втомитися з Мейвіс Вільямс; вона й гадки не мала, що одинадцятирічна дівчинка може бути такою нетямущою. Дороті нічого не могла з нею вдіяти. Коли вона спробувала дати Мейвіс якесь інше завдання замість закарлючок, широко посаджені очі дівчинки заслало якоюсь моторошною порожнечею. Однак іноді у Мейвіс траплялися напади балакучості, й тоді вона засипала Дороті дивними запитаннями, які збивали з пантелику. До прикладу: Мейвіс розгортала «Хрестоматію», знаходила там якусь ілюстрацію — кмітливого слона, скажімо, — і, кумедно викручуючи слова, запитувала в Дороті:
— Міс, а тово шо таке?
— Це слон, Мейвіс.
— А шо то є таке?
— Така дика тварина.
— А шо то є таке «твагина»?
— Ну... Це як собака, наприклад.
— А шо то є таке «совака»?
І так далі, мало не до безкінечності. Вранці четвертого дня, посередині уроку Мейвіс підняла руку і з хитрою ввічливістю, яка мала б насторожити Дороті, запитала:
— Міс, можна мні вийти?
— Гаразд, іди, — дозволила Дороті.
Одна зі старших дівчаток піднесла було руку, зашарілася й одразу опустила її. Лише після заохочення Дороті дівчинка сором’язливо сказала:
— Міс Стронг не дозволяла Мейвіс ходити до вбиральні одній. Мейвіс там зачиняється і відмовляється виходити, і тоді місіс Кріві сердиться, міс.
Дороті одразу ж послала навздогін Мейвіс гінця, але запізно. Мейвіс залишалася in latebra pudenda[81] до дванадцятої. Пізніше місіс Кріві відвела Дороті вбік і пояснила їй, що Мейвіс від народження недоумкувата чи, як висловилася директорка, «їй бракує клепок у голові». Мовляв, дівчинка взагалі не засвоює знань. Звісно, батькам Мейвіс місіс Кріві про це навіть не заїкалася, і ті вірили, що їхня дитина просто «трохи відстає», і справно вносили плату. Що ж тоді робити з Мейвіс? А дуже просто. Дати їй зошит та олівець, і нехай сидить собі й тихо малює. От тільки Мейвіс — дитина звички: вона могла годинами сидіти і, висолопивши язика, зосереджено виводити свої закарлючки, гачок за гачком, і виглядала при цьому цілком щасливою.
Як добре все йшло ті перші кілька тижнів, навіть попри дрібні труднощі! Так добре, що можна було здогадатися про наближення біди! Десятого листопада, після тривалого бурчання про ціни на вугілля, місіс Кріві нарешті дозволила розпалити у класі камін. Коли кімната як слід прогрілася, учениці, здавалося, аж порозумнішали. Іноді наставали взагалі благодатні години: коли у каміні потріскував вогонь, місіс Кріві не було вдома, і дівчата тихо й зосереджено займалися тим, що їм подобалося найбільше. Особливо добре було, коли двоє старших груп читали «Макбета»: учениці пищали, охали та ахали, поглинаючи сцену за сценою, а Дороті час від часу спиняла їх, щоб виправити вимову якогось слова або щоб пояснити, хто такий «наречений Беллони[82]» чи чому відьми літають на мітлах. Дівчаткам, ніби розв’язку детективної історії, не терпілося дізнатися, як Бірнамський ліс може прийти у Дунсінан, а Макбета вбити «жінкою не народжений». Саме такі моменти роблять роботу вчителя вартою всіх зусиль — коли, немов сигнальний вогонь, у відповідь на всі ваші старання розгоряється дитячий захват, і несподівані вогники розуміння, що спалахують в їхніх очах, служать найкращою винагородою за вашу тяжку працю. Немає захопливішої роботи, ніж викладання, якщо у вас не зв’язані руки. От тільки Дороті ще не знала, наскільки важливим є це «якщо».
Робота припала Дороті до душі, робила її щасливою. Дороті уже розібралася з особливостями дитячого мислення, вивчила характери кожної учениці й знайшла специфічні стимули, які допомагали їм думати. Спочатку вона навіть помислити не могла, що так прикипить до цих дівчаток, так вболіватиме за їхній розвиток і так старатиметься для них, не шкодуючи своїх сил. Складна й безкінечна праця вчителя заполонила її життя так само, як колись заполоняли парафіяльні клопоти. Усі її думки і навіть сни були зайняті
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Донька пастора», після закриття браузера.