Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

обітель, останній приют життєвий: сам собі напідгадував, Ромодане; ти повинен був розуміти, затямити, що люди скрізь люди, не інакше так покладено Всевишнім. А жив ти не за своїми законами, а навіть не за їхніми, задрипаними і просцятими невідомо звідкіля, а за чужинськими законами завойовника. І тебе любили, бо ти був таким, буцімто справжнім, справедливим, але лютим водочас. Не інакше ти плював на землю, яка тебе пригріла. По-інакшому не може бути. Тому ти й підійшов до кінця своєї юдольної мандрівки. Вся печаль від суєтності бажань, нездійсненних, а в тебе все вродь було. Але втратив синів. Братів. Дружину. Честь… Про честь Ромодан не думав, а вже вилупився в чорно-білий мерехтливий екран, де повзла лишайним поясом траса, а нею, тією трасою, котився «мерседес» міністра Васьковича.

Міністр цієї хвилини поляскував себе долонями по рожевих щоках, проходився пальцями рожевим волом, позуючи перед дзеркалом, як перед кінокамерою; він стояв зовсім голий, після ванної значить, після бриття і миття, припікаючи, прочищаючи для гігієни шкіру. В його домі, навіть без дружини, завжди було затишно. Благо, жінок не переводилося: добірних, пещених, довгоногих і зовсім не дурних. Влада, як наркотик, так і п'янить: спочатку виблювати хочеш, а потім ейфорія зносить тебе все вище, все вище, вище. А його колись оплила, за п'ятдесят дружина, померла тогоріч, і він пам'ятає ту весну, як звідусіль з'їздилися то лікарі, то знахарі. Одного навіть чудо-травника приперло. Але нічого не допомігло. Померла від променевої хвороби. Як її втелющило попертися до Чорнобиля? Та і навряд чи вибило б дур з голови, — уперта манірна столична дамочка, що зі своїми випендрьожами, бля, дістала всю рідню. В неї то відкривався пророчеський дар, то вона подалася до Тібету, ще тоді, коли тільки ці замухриги почали ошиватися на вулицях столиці. От, бля. Сестра приїхала, подивилася на труну, потім на нього, міністра, і погнала на «вольво» назад. Навіть, стерво, чарку за упокій не випила. Сини приїхали запізно. Три неділі пили, як на весіллі, гули, як бджоли, перетягавши батькових коханок, доки він марудився з державними справами. Клопоту, одним словом, вистачало, а зараз оце хтось людей ковбасить, нарізає, що шинку. Та чи мало їх зараз дорогами тиняється, як вурдалаків. Хай би хоч всі. Одним скопом, по очах їхніх видно, по дітях, по дружинах невірних, по образу життєвому — серійні убивці. Тільки просто як в кого башка вертиться, як глобус, а в іншого: калам-балам. Шашлик-башлик.

А цього разу Ракша аж ніяк не гадав, що світ — це його остання сволочна хібара, якою він нипається з кутка в куток, похвилинно натикаючись на купи, на гори блювотиння. Його прихопило елегійністю тією, що навівали романтичні буколіки украй опущеним людям. Він зараз, з хворобливою ясністю, розумів, що світ рухається інтересами, зацікавленістю з обох сторін. І завжди життя, це гнилозубе падло, брало верх. Треба було йому зустріти попа, то провидіння підсунуло йому Ліліт. Потім одібрало. Бо жінка потребує вашої сперми, що пилосос сміття, а п'яниця витверезника. Подумки він кляв себе, стовбичачи під відкритим небом, під мороским дощем, хукаючи парою, дивлячись, як віспою займаються вогники в її домі, а два вікна Ліліт, як прогнилі очиська покійників. Зараз, як завше, повторював він про себе, я піду, — але так і лишався до самого ранку; і одного паскудного разу, його ледь теплого, але ще живого, забрала «швидка допомога». Благо, розкислі «корочки» лежали в його кишені, де він значився паном полковником Віктором Ракшею. Його гойдало у солодкому сні, і Ракші видалося, що це не є той справжній каюк, відправна точка до того світу. Але коли він очухмарився, то скрізь смерділо лайном, сечею, ригаччям; в темряві шурхотіло та бзділо, булькаючи словами, сечею та кислим перегаром, що змістом часом нагадувало шипіння осіннього дощу. Демони, вирішив Ракша.

Цієї хвилини міністр натягав новенькі котонові труси. Ставав боком, зліва, по праву руч, щоб подивитися: ого, нічого мужчина. Оббризкав з ніг до голови дезодорантом, прополоскав порожнину рота, пропшикав пустоти носа, дезінфікувався повністю, від голови до п'ят, а особливо свій гостроносий цезарівський профіль. Яструбиний погляд набрав тепер навіть потішного вигляду, як у вихователів ПТУ, тільки розквасі губи та навислі очі, що навдивовиж видавалися усім мухами, хоча мали сірий, непроникний, а що не є — сталевий колір. Потім він несподівано для себе уявляв оголену Ліліт, як її непогрішима ніжність візьметься зморшками розбещеності, похоті, зла і всього-всього. Тільки непробивні ідіоти витикають вам очі розумними фразами, але чужими, похопленими на узбіччі чиєїсь дурості, або пам'ять і розум тієї людини радше відпочивали. Міністр не був таким. Це був просто ідіот, його викапана копія, римська його копія. Він уявляв себе перед Ліліт, — всю ніжну, бархатисту, відкриту для пестощів. Ну, звісно, все в народній традиції. Проте щось ворушилося білим хробаком у нього під тім'ям. Може, хробак. Але не совість. Влада не дозволяє совісті. Вона апелює до неї. Вона змушує пробудитися до неї, але навряд чи сама по собі є совістю. Міністр, виходець з більшості людей, котрі гадають: простір для них, нехай там море, нехай там гори, нехай там степ, — виключно існують, щоб вони викидали туди свій кал, всілякі екскременти і прочая відходи. І цим зближаються з масами. А натомість, довго і нудно, роками чекали на оплески, а коли отримували по мордяці, то усвідомлювали себе вершиною національної гідності. Позаяк іншого героя не знаходилося. Таким він був героєм, насправді є, і буде, і навіки. Усі пригоди набирають романтичного забарвлення тільки тоді, коли добре закінчилися — там люесом, СНІДОм чи новою болячкою. Зло завжди матеріальне, як і розрахунок на роботі. Тому не треба мати щодо цього ніяких ілюзій, окрім дулі в кишені. Гідність царів світу. Нікудишня балаканина на перебиті тисячу разів теми. Позаяк кожен в душі мрійник, чого катастрофічно не вистачає для того, щоб протягти кілька років і начумарити у світі ще більше зла, ніж було. Гівна, так з кіло, а не пів. То в народі кажуть: краще б ти здох, аби був маленьким. Але влада — це проспорений варіант, що в першій грі, тут ти лишаєшся як не в дурнях, так лежиш в тіні того, що збереже принаймні яйця. Свобода вчорашнього образчика, приклад для повторення потомкам і таке собі нікудишнє валандання з підручника в підручник з криміналістики. Особисте життя не має права дефілювати, як остання засранка, чистою місцевістю совісті. І перед відвідинами міністр вирішив заїхати в одне місце.

А того дня