Читати книгу - "Через кладку, Ольга Кобилянська"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
- Чи справді? - спитала. - Сама панна Обринська ще досі про те не згадувала.
- Не споминала, - пояснив я наугад, - бо в тому помешканні помер її батько, а через те воно їй, може, тепер прикрий спомин, й вона заховалась у «лісничівку».
- А я іншої думки. Панна Обринська спровадилася в «ліс-ничівку», бо відти, як чую, ближче до лісу й до нас. А більше, може, ще й через те, що її брат, др. Обринський, потребує до своїх студій супокою. Там дуже мило, стільки старезних дерев і смерек коло хати, що, вийшовши лиш з хати, вступаєш між смереки, мов у ліс. Я якраз нині відвідувала панну Маню й пізнала ту її знайому й приятельку її матері, пані Міллер.
- Давнішніми літами любила панна Обринська противну гору й ліс, он ту за нашими садами й за рікою, куди діставалась найскоріше, переходячи ріку довгою кладкою, що й нині знаходиться на тому місці, розуміється все відновлювана, - сказав я. - Самими сонячними поранками забігала вона на гору і в ліс. Одного разу ми навіть мало що не порізнилися, коли стрінулися на тій кладці одне проти другого, й жодне не хотіло завернутись, уважаючи це за пониження своєї особи.
Пані Маріян розсміялася.
- І як скінчилося? Хто уступив кому з кладки?
- Ніхто.
- Як то? - спитала пані Маріян.
- Панна Обринська була б, може, готова і в воду скочити, щоб лиш не уступити мені в тодішній хвилі. Але я.
- Але ви? - зацікавилась жінка, і її очі спочили з нетаєним заінтересуванням на мені.
- Що я міг зробити? Взяв такого мотиля, яким була тоді панна Обринська, на руки й поставив позад себе на кладку, щоб могла, не повертаючись, піти свобідно дальше своєю дорогою додому, а я знов своєю.
- Славно! - кликнула пані Маріян і, обернувшись, поглянула на панну Наталку, що ще раніше ввійшла нечутно в кімнату і, сівши спокійно в фотель, обсервувала мовчки своїми ясними з-під чорних брів очима і мов застановлялася над моїм оповіданням.
- Це було, здається мені, потрохи засміливо. - обізвалася, мов кинула нараз камінцем у мене.
- Може, й так, моя пані. - відповів я гарній двадцятилітній дівчині. - Але що ж було нам робити посередині кладки над рікою? Вертатися кожному назад? - спитав я.
- Так було б майже ліпше.
- Я був би, може, й поступив так, але панна Обринська була тому противна. Вона стояла й боролася з собою.
- Я була б не боролася, - сказала дівчина з відтінком легковаження в голосі. - Була б завернулася й оставила дорогу вам. Ви прецінь не мали заміру забрати з собою кладку.
- Щонайменше, моя пані.
Вона подивилася на мене мерехтячими очима й обізвалася знов коротко, як перше:
- Панове люблять подеколи, на кошт жіночого почування і їх слабших сил, прокидатись самовільно в лицарів; дарма, що з того виникають іноді прикрі консеквенції. Я розумію, що панна Обринська могла тоді за той ваш трохи засміливий лицарський вчинок зворушитися. Я б правдоподібно була так само відчувала. Хоча, - додала по хвилі й поглянула в противну сторону від мене, - я була б з самого початку з кладки завернулась. Панна Обринська мусила тоді дуже дитинною бути.
Я поглянув на неї й усміхнувся.
- Ви емансипантка? - спитав я, оминаючи її запитання.
- Ні. Чи мали б ви мені що в такому разі закинути?
- О, щонайменше! - відказав я.
- Однак, щоб зрозуміли ви мене, пане, то поясню вам, якого роду я емансипантка. Я ані вчителька, ані офіціантка при пошті, ані кандидатка на докторський диплом, ані взагалі жодна урядничка, та емансипована лиш в тому напрямі, що й без «фаху» не уважаю мужчин за досконаліших від нас.
- Нам цього не потрібно, моя пані, - відповів я спокійно. - Ми також не вважаємо жінок за богинь. Радше, може, іноді за загадок. Але й це лиш часами.
- Поки що я віддаюсь вивченню чужих язиків, - впевняла, мов хотіла мене зачепити і в якусь полеміку ввести.
- Поки що, - відповів я. - Значить, за цим «поки що» криється все ж таки ще якась перспектива на невідкриту ще яку-небудь країну.
- Країну подружжя, країну подружжя, - додав, увійшовши в кімнату добродій Маріян з добродушною усмішкою й подав мені руку. - (Країну подружжя! - І зиркнув так само на свою елегантну сестріницю, що мов прегарна змійка сиділа в фотелі й мерехтіла своїми очима на мене, неначе вижидала чого.
- Може, й так, вуйко, - відповіла холодно. - Я проти нічого в житті не шлюбувала. (А звертаючися до мене, додала: - Вуйко викликає залюбки на ту тему дискусії). Може, і віддамся, або я знаю? Я лише не мушу.
- Ні, донько! - обізвався її вуйко помиряючо й звертаючись усе ще з усміхом до мене, мов вибачаючи свою сестріницю за її жорстокість, а може й гордість, додав: - Наталка вимагає від мужчин, щоб поставили їй семиголового змія під ноги Більше для пояснення не скажу. Кому це не вдасться, нехай старається сам з собою впоратися. Вона йому не поможе. Вона навіть того не таїть. Щоправда. - додав з уданою повагою, - дуже лякатись їй нема чого. Бо помимо того, що хоче бачити у своїх ніг побореного «драха», в неї все-таки криється добре й чутке серце, і сама вона в свою руку не хоче ніколи брати лук, а воліє мати в боротьбі останнє слово!
По цих словах, на котрі розсміялися не лиш дівчина сама, але разом і пані Маріян і я, вона встала і, вклонившися мені холодно, мов ми не зналися, вийшла з хати.
«Бідний Несторе, - подумав я, вертаючи з свого візиту від панства Маріян, - бідний хлопче! Не долюбишся ти тут жодного тепла. Не долюбишся, хоч би й поклав їй семиголового змія (як у казках) до ніг. Ті глибокі, мов тайна, очі, що пригадували водяних русалок у місячних ночах, вони,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Через кладку, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.