Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Ночью во время (его) сна банда делает вторичное собрание и большинством решает уйти в лес».[376] А Бергавінова залишили «спокійно спати». Ката не вбили, напевно, через те, що могли постраждати родичі повстанців, серед яких багато було визначено відповідачами.

Прокинувшись, чекіст був украй розчарований, але свого наміру не залишив. Повернувшись вранці в Орловець, чекіст скликав сход і наказав селянам сформувати делегацію, яка повинна йти в ліс і вимагати «перехода банды на сторону советской власти».[377]

Близько чотирьох десятків селян змушені були йти в ліс. Під вечір вони повернулися з двома партизанами і повідомленням, що завтра прийдуть й інші. І справді, за 3–4 дні з’явилося 45 партизанів. Бергавінов вважав, що для селян «переход банды на сторону советской власти» став святом, котре «дало можливість зайнятися спокійною мирною працею»,[378] результатами якої й прагнула скористатися голодна Москва.

За це досягнення, а також за ліквідацію партизанського загону Добровольського, що діяв на дніпровському побережжі, «знищення зв’язків отамана банди Чорного Ворона», розкриття Городищенської філії СВУ 11 вересня 1922 року пленум «Уездвоенсовещания» ухвалив просити Москву нагородити Сергія Бергавінова орденом Червоного прапора.

У двадцятих числах сумного вересня 1922 року здалися ще чотири лісовики. Коли нарешті повернувся отаман, то побачив, що він залишився практично сам… А чекісти продовжували пантрувати. «Черкасский уездучасток: в район Виноградского монастыря, — писали вони, — прибыл бандит атаман Грозный со своим помощником Искрою, к которым примкнули не сдавшиеся ранее 5 бандитов этой банды. Указанная банда скрывается в районе Буды-Орловецкой».[379]

Для її ліквідації виїхав командир 1-го батальйону 73-го полку Луцький та начальник відділу ҐПУ Бергавінов із загоном «самоохорони». Тимчасово виконуючий обов’язки начальника штабу 25-ї дивізії Орлов наказав: «В случае несдачи банды будет приступлено к изъятию заложников» (тобто розстрілу. — Ред.).

Антін вирішив продовжувати боротьбу до останнього. Проти ночі 18 жовтня сім партизанів Грозного наскочили на «лесозаготовительный отряд ТАОН» 5-го артилерійського дивізіону в селі Дубіївка, що за 10 верст на північ від Сміли. Внаслідок нападу вісім червоноармійців було обеззброєно.[380]

З Грозним до кінця залишався молодший брат отамана Голого — Галайда. Селяни називали його Гольонок.

Одного дня отаман із Гольонком вийшли з лісу на переговори з владою села Буда-Орловецька. Зайшли до обійстя Пилипа Мазовецького на кутку Ковалівка. Поїли і полягали спати. А зрадник уже мчав конем у Городище, щоб повідомити штаб єврейського загону «Красних мстітєлєй», де перебуває отаман. Загін «мстітєлєй» не забарився. Прискочили, оточили хату Мазовецького. Оскільки Грозного боялися, то, тихо підкравшись, почали стріляти через вікна. «Грозного забили відразу, а Голенка поранили, — розповідав Андрій Тегерешвілі. — Він заліз на піч і звідти аж до полудня відстрілювався відразу з двох наганів, доки в печі не провертіли дірку і не захопили його. Тіло Грозного і пораненого Голенка повезли до Городища і в дорозі, в урочищі Три Липи, Голенка добили».

А ось інша версія загибелі отамана і його відданого помічника. «18 октября отряд Городищенской самообороны… — повідомляли чекісти, — настиг банду Грозного в районе Городище — в результате убит атаман Грозный и тяжело раненым взят один бандит. Банда рассеялась по разным направлениям — поиски продолжаются. Труп Грозного 22 октября сфотографирован и зарыт в землю».[381]

Після вбивства Антона одна з його сестер два місяці переховувалась у сусідньому селі — боялася репресій, «бо брата Порфира вже забрали»…

Так закінчився хресний шлях ще одного борця за волю України — отамана Антона Грозного. Вічна пам’ять всім, хто до кінця був твердий!

16. Чорний Ворон із-під Товмача

1919 року, коли Україна зануртувала протиросійськими повстаннями, з пітьми віків виринули тіні великих предків і зачали кривавий бенкет «зі свяченими ножами». Воскреснули душі Залізняка і Ґонти: не одному отаманові козаки-повстанці подарували ці славні імена. Воскреснув отаман Голий, який колись у сиву давнину знищив зрадника Саву Чалого: дух Голого — дух нещадної помсти — вселився у Трохима Бабенка з наддніпрянського села Хрещатик. Воскреснув і козак Мамай: його ім’я прибрав боровицький отаман Яків Щириця (до слова, по матері — Мамай). Ожив і славнозвісний Байда: в нього перевтілився геніальний подільський отаман Яків Голюк — такий же безмірно хоробрий, як і Байда-Вишневецький.

Вернули із забуття Палій і Нечай, Сірко й Галайда, Богун і Підкова, Кармелюк і Кривоніс, Наливайко… Закрутили веремію по всій Україні новітні отамани гайдамаків, які дали свої імена наступним поколінням борців: Хмари, Чучупаки, Кібці, Яструби, Коршуни, Орли і Орлики. Любим зболеному серцю стануть повстанські імена Лютий, Ярий, Лихо, Біда, Ламай-Ярмо, Кривда, Грозний, Вовгура, Грім, Сатана, Чорт, Колючий, Сокира, Зірви-Голова. З’являться отамани з рідкісними іменами Ангел, Здобудь-Воля, Махомет, Нерон, Цісар, Чингісхан, Цезар… Вітром рознесе по всій Україні гучні прізвища: Зелений, Блакитний, Чорний, Карий, Темний, Жовто-Блакитний…

Поезія змішається з витонченим чорним гумором — і з’являться по вечірній зорі отамани з ніби чемними іменами Добрий Вечір, Не Журись, Око. З-за рогу хати зрадника-сексота виринуть і Чорні Маски, і Чорні Терористи, і Гнибіда, і Гуляйбіда, і отаман Темного Гаю Вільного гайдамацтва.

А то на червоне військо насуне Чорна Хмара. А разом з нею прилетить і Чорний Ворон… У добу Визвольної боротьби декілька отаманів з гордістю носили цей грізний повстанський псевдонім. Адже Чорний Ворон — це крук, великий хижий птах із блискучим чорно-синім пір’ям, що живе подалі від людських осель, переважно в лісі.

Чи не найбільш відомим отаманом Чорним Вороном став Микола Скляр (Шкляр) із Жовтих Вод —