Читати книгу - "Інспектор і ніч. Бразільська мелодія, Богоміл Райнов"

— Ви гадаєте, що кожне співжиття будується на правді?

В її голосі трошки глузування й трошки гіркоти.

— Ну, якщо ви хочете, щоб і ваш союз був таким…

— Але ж він настільки старомодний… я хочу сказати, непримиренний до всього цього… я навіть уявляю собі, як він ледве чутно прокаже: «Ти завдала мені підлого удару цим своїм зізнанням», — і одвернеться від мене…

— Ну, а потім?

— Він одвернеться від мене назавжди, розумієте? Я ж вам казала: він — єдина межа, що відділяє мене від тієї компанії, від минулого, від багна… бо Магда ще й досі береже моє ліжко там, на тому горищі… і я навіть уві сні бачу те порожнє ліжко, що чекає на мене, як остання пастка… хоч, напевно, мені на роду написано повернутися знову туди, на те горище… й Магда знає, чому й досі зберігає моє ліжко…

Я не бачу обличчя жінки, яка йде поруч мене, та й не треба його бачити, аби зрозуміти, що буря нарешті знялася. Дора плаче, але без зойків і схлипувань, плаче мовчки, ковтаючи сльози, розлючена на життя й на себе за те, що розплакалася.

— Ви хоч розумієте, що ви говорите? — запитую я, зупиняючись і дивлячись їй в обличчя. — Чому ви мусите відразу ж падати, втративши чиюсь підтримку? Спочатку — батькову, тепер — чоловікову. Ви ж не скляна іграшка, щоб вас хтось постійно тримав у долонях, боячись розбити! Яке ліжко і які сни?.. Якщо ви хочете бути людиною, треба бути самостійною, розумієте? Ви маєте стипендію, навчаєтесь. Невдовзі закінчите навчання, одержите роботу… Про яке ліжко й про які сни ви оце мені розповідаєте?..

Дора втупилась у мене, забувши про свої сльози, вражена не так моїми словами, як роздратованим тоном. А втім, я поспішаю змінити тон.

— Що ж до всього іншого, то це лише дружня порада, — кажу я вже м'якше. — Можливо, не треба поспішати, можливо, треба вибрати слушну нагоду й зручну форму, а може, взагалі… Зрештою, це ваша особиста справа. Хоч я вважаю, що, коли чоловік не спроможний вас зрозуміти — маю на увазі, зрозуміти, що ви розумна людина, — він все одно не вартий вас…

Дора знову починає болісно ковтати слину, і я рушаю, щоб не пригнічувати її своїм поглядом; ми йдемо поруч, аж поки помічаємо, що вже вийшли на бульвар Раковського, куди ні мені, ні їй не треба.

— Давайте я вас трохи проведу, — кажу я, — тільки витріть очі. І обіцяйте, що, як тільки довідаєтесь щось про Філіпа і його компанію, відразу ж мені зателефонуєте.

Я знаю, що вся ця історія розплутується досить важко й до того ж на зовсім безбарвному тлі. Немає тобі ні Потаємних і зловісних закутків великого міста — порожніх депо, занімілих у нічному мороці залізничних складів, глибоких льохів, звідки ще не вивітрилися запахи домашніх солінь. Немає навіть обов'язкового бару «Асторія», що без нього, як відомо, не обходиться жоден кінофільм на морально-побутову тему.

Мені також не доводиться ходити в бар, та що робити, коли саме в цей час люди, за якими я спостерігаю, раптом стали незвичайно скромними й, судячи з повідомлень, які надходять, уперто проводять вечори у себе вдома. А бар, що й казати, розкриває багаті можливості для посилення драматизму. Поставиш героїні фатальне запитання: «Хто вбив Асенова?» — і в цю саму мить оркестр починає грати «Балалайку». Вражаючий контраст. З одного боку, страшне звинувачення, з другого — «Балалайка». Не кажучи вже про якість імпортних напоїв.

На лихо, немає не тільки бару, а й бракує таємничих замірів у темних закутках великого міста. Я теж бувала людина, теж ходжу в кіно, тому уявляю собі, який ефект мала б, наприклад, така сцена.

… Північ. Десь вдалині старовинний дзиґар дванадцятьма ударами відлічив нуль годин. Один з убивців вилазить з льоху й подає своєму співучасникові ногу мерця: «На ось, сховай у валізу й поганяй!» Кмітливий читач, напевно, здогадується про гаспидський план злодіїв — розкидати частини трупа в усі кінці міста, щоб знищити докази.

Маючи в руках такий сюжет, я б легко спекався деяких письменників, що приходять до мене в пошуках карколомних сюжетів. Тільки де ж вони, ці сюжети? Порпаєшся в людській буденності, стикаєшся з банальними історіями, звичайними людськими драмами. І немає навіть натяку на напруження, на екзотику…

Але повернімося до дійсності.

Отже, ця елегантна, вихована й приємна людина Філіп Манев псує життя Дорі. А також і мені. Долари, махінації з паспортами, новорічні подарунки… — все це вимагає певних довідок з торговельної мережі.

Наступного дня, поки я чекаю в своєму кабінеті цих довідок, мене не перестають цікавити деякі люди: цей самий Філіп і особливо Дора. Можливо, жінка має рацію — відкриє свою душу, а чоловік, спокійний і серйозний, в подяку за це вижене її геть. Це трапляється з такими людьми: мовчать, мовчать, а потім візьмуть та й утнуть якусь дурницю.

Тим паче, що він має певні підстави для цього. Зрештою, може, те минуле — вже минуле, але ж це не сон. Все це факти, а факти завжди полишають сліди. Ніби дефект, якого позбулися. Щоправда, деякі люди з виправленими дефектами живуть навіть довше за здорових, бо вони обережніші. Це, звісно, не означає, що треба прагнути мати якийсь дефект.

Нічого дивного, якщо її виженуть за минуле. Треба було б узяти приклад з моєї вчительки, яка терпить не тільки моє минуле, а й сучасне. Навіть тактовно старається приховати, що це сучасне її просто-таки жахає.