Читати книгу - "І мертві залишають тіні"

— З паном О'Дейвеном я легко знаходжу спільну мову. Він дуже приємна людина. Він… Справді я з ним легко знаходжу спільну мову…

Вона почервоніла. Так гарно почервоніла й так гарно зніяковіла, аж відвела погляд і дивиться на підлогу. Отже, правда, думає Гегеман. Всякі чутки й плітки нічого не варті, поки сам не побачиш. Між ними щось є, це видно по ній! І він раптом помічає, що починає ревнувати, заздрити, так, це — заздрість. Він хоче пригасити це почуття, погрожує їй пальцем, дурний жест, це він відчуває зразу, але голос не хоче його слухати, не вдається йому й усмішка, яка має бути доброзичливою, але виходить вимученою.

— Не робіть дурниць, ви обоє! А то вимушений буде втрутитись дядько Гегеман, а йому цього не хотілося б робити.

Він швидко перемінює тему розмови, але не може заспокоїтись, не може зосередитись. Просить Беату розповісти і йому те, що вона сказала докторові. Вона погоджується, але робить це, мабуть, не дуже сумлінно, всіляко зменшує провину О'Дейвена. Він слухає. Та чи все він добре почув?

Про «своєрідне» використання О'Дейвеном ірландської мови він знав не лише з доносу. Гегеман переконався в цьому і в інший спосіб. Наслідки повністю співпадали з тим, що сказала Беата.

Стюарт Джеймс О'Дейвен часто вставляв у свої повідомлення й коментарі фрази та вислови, яких не було у тексті, складеному ним самим і перевіреному цензурою. Це, зрештою, були зміни, які не перекручували змісту повідомлень, а навпаки — мали зробити їх дохідливішими. Беата навела кілька прикладів, а потім назвала й саму причину цих змін, як це пояснив їй О'Дейвен.

— Знаєш, пан О'Дейвен — виходець з народу, він знає, як говорять прості люди. Він каже, що лише тоді, коли вже стоїть перед мікрофоном, коли вже говорить, то раптом помічає, що той чи той зворот у тексті не дасть потрібного ефекту. Тоді він, власне, починає імпровізувати. Англійці протягом багатьох поколінь забороняли ірландцям вимовляти назву своєї країни. Тому люди давали своїй батьківщині символічні назви, наприклад, дівочі імена. Якщо у тексті в одному місці написано Ірландія, а О'Дейвен раптом каже: «Sean Bhen в», що означає «бідна стара жінка», то мене це теж, звичайно, дивує. Але насправді — це одне й те ж саме, розумієш? Він мені все пояснив. В Ірландії є понад десяток відомих і дуже вживаних синонімів слова Ірландія, і він використовує їх по черзі. Я думаю, що йому треба дозволити це, чи ти вважаєш інакше?

Гегеман тоді дозволив. Але вчинив у підлий спосіб, чого й сам не заперечує. Навіть слова Ніцше «Кажуть, що я це зробив…», не допомогли йому позбутися дошкульних думок. Він вчинив підло, і якщо вірив у справедливість у житті, то мусив би сказати: «Тепер настала пора відплати, і я мушу за все заплатити сповна».

Правда, він і тоді вже про це знав. Та, звісно, не думав, що платити доведеться лиш через чверть століття. Однак те, що його поведінка того літнього дня 1941 року була не лише аморальною, а й могла стати для нього надзвичайно небезпечною по службі, це він дуже добре усвідомлював.

Бо вже тоді, коли він стояв ззаду Беати, там, у своєму кабінеті в Берліні, коли його руки лежали у неї на плечах, а потім м'яко опустилися додолу, не відчувши жодного спротиву, коли він сказав: «Я хотів би сьогодні ввечері побачити Крістіну, ти не заперечуєш?» — і вона мовчки кивнула, запрошуючи його, уже тоді він відчув, що за цією її поступливістю ховався страх, страх за О'Дейвена.

Хвилини, які він провів тоді з нею, не можна назвати щасливими, хоча свого він домігся. Але саме це його й гнітило. Беата йому не просто віддалась. Вона симулювала таку пристрасть, яка їй просто була невластива. Вона всіляко хотіла згладити враження, ніби її поведінка — засіб для досягнення мети. Тоді він не лише здогадався про цю мету, але й свідомо взяв її в розрахунок. Його вагання — «Не знаю, чи мені просто не звертати уваги на цю справу, чи передати її далі» — було просто наживкою. Беата продалась йому. Не за гроші, а за його мовчання.

Гегеман мовчав і справді не вжив ніяких заходів. Звичайно, не тому, що він хотів бути порядною людиною щодо Беати. Деякий час, правда, це могло б відіграти певну роль — при нагоді йому б не зашкодила подібна характеристика морального гатунку, бо вже навіть тоді в пошані був ореол чесного благородства. Та вирішальну роль, безперечно, зіграли інші міркування. Чи міг би він уже тоді, бодай підсвідомо, уявити собі, що треба пощадити О'Дейвена і зберегти його на потім, — а саме до цього він дуже прагнув після отої пам'ятної ночі 1944 року, коли рвалися бомби? Це здавалося малоймовірним. Усе переважив, мабуть, той безглуздий факт, що він просто не збагнув тоді значення доносу.

«А хто міг би збагнути? — запитував він сам себе. — Кому прийшло б тоді в голову, що така поважна людина, як О'Дейвен, використовує у своїх передачах метафори, яких нема в затвердженому тексті?»

Тоді, в кінці літа 1941 року, в міністерства пропаганди були інші турботи. Чого варта тільки справа того ідіота, шефа імперської преси, доктора Дітріха. Він тоді перед високопоставленими редакторами на весь голос заявив, що похід на схід, як називали війну проти Радянського Союзу, майже закінчено, на зайнятій території залишилось провести поліцейські акції, щоб можна було повністю зібрати плоди перемоги. Геббельс шаленів і перевернув догори дном весь апарат. Не тому, що сам дотримувався іншої думки і тепер сипав прокляття на голови всім, щоб згладити враження від цього повідомлення і щоб воно не здавалося таким однозначним, а перш за все тому, що його обійшли.

І щоб він, маленький гауптштурмфюрер, тоді прийшов і…

Гегеман знав, що він трохи намагався обманути самого себе, шукаючи виправдань там, де їх не було. Звичайно,