Читати книгу - "Діти"

— Лисе, лисе! — кружляв Лялечка по кімнаті.

В кутку щось важко зітхнуло, аж задеренчали шибки.

— А то що таке? — сплеснула руками бабця, ввійшовши до кімнати і засвітивши світло.

На підлозі яскраво вирізнялось кілька зелених слідів. Їх не було багато, але бабця закричала:

— Хто сюди пса привів?! Хто сюди пса привів, я питаю?!

Прибіг дід і закричав теж:

— Ви тут всі подуріли! Який то пес, як то кіт! Дайте мені нарешті відпочити!

— То лис, — тихенько сказав Лялечка, і він єдиний мав рацію.

Справді, то був лис. Але який нещасний! Всі вже спали, тільки Лялечка не спав. Місяць світив ясно, і було видно як удень.

Лис сидів на кріслі, звісивши свого жахливого хвоста, геть злиплого від фарби, і тихим сумним голосом розповідав:

— Сьогодні я помітив, що шерсть (тобто листя) починає облазити, і так перелякався. Я не хочу бути лисим лисом.

Лялечка пирснув, надто вже смішно звучало «лисий лис». Мацько образився:

— Тобі смішно? Інші теж сміялися. Їжак Грицько сказав, що я найсправжнісінький кущ, тільки смерджу фарбою. Думаєш, хоч одна пташка сіла на мене? Нічого подібного! На пеньки сідали, а від мене тікали, як від опудала. А смердить як! Видно, фарба ще не просохла.

Лис щосили чухав себе лапою. Лялечці аж шкода його стало.

— Коли б я знав, що то погана фарба, то сказав би тобі.

— Коли б ти знав! — обурився лис. — Люди все повинні знати! Можуть всюди ходити, куди їм заманеться, не те, що наш брат. Тільки висунь носа із заповідника — трах-тарарах! — і тебе нема. Всі ви такі розумні! Понавигадували різної гидоти… Що буде, як я весь облізу? А може, захворію і помру.

— Ой, не вмирай, лисе, я тебе прошу! — перелякався Лялечка. — Не вмирай, любий. Давай викличемо лікаря.

— Ото придумав! Знаю я ваших лікарів! Здеруть шкуру і спасибі не скажуть. У нас, звірів, один лік: травичку яку з’їсти і в нору відлежуватися. А яку травичку від цієї клятої фарби, того я не знаю. Нюх у мене пропав, смак теж. Воно б, може, кущикові не треба їсти, але ж не можу я одним повітрям живитися. Так чи не так?

— Так, — погодився Лялечка.

— Їсти в тебе чогось не знайдеться? — наважився спитати Мацько. — Я, крім малини, нічого в роті сьогодні не мав.

— Я зараз щось пошукаю. А що би ти їв?

— Що-небудь.

— Почекай.

Лялечка зліз із ліжка і тихенько прокрався до дверей. Найважче було відчинити їх, так, щоб не дуже рипіли. Як хлопець не старався, але це йому не вдалося. В другій кімнаті спали дід з бабою. Дід страшенно хропів, аж здригались стіни. Лялечка, холонучи від страху, перебіг кімнату й опинився в коридорі. Там було дуже темно. Лялечка ледве не перекинув відро з водою. На кухні він вхопив кусень хліба і, подумавши, взяв ще горня з маслом та огірок.

Лис спочатку з’їв масло, потім хліб, а коли залишився тільки огірок, сказав, що вже наївся.

— Хороший ти, як тебе там звати?

— Олег.

— Хороший ти, кажу, Олег. Поїв, спасибі, аж на душі полегшало!

— А тебе, лисе, як звати? Лис?

— Мацьком мене звати.

Лис позіхнув, а за ним і Лялечка.

— Ой, щось спати хочеться! Не знаєш, чому це, як поїси, зразу на сон хилить і таким добрим робишся?

— Не знаю. Лисику, розкажи щось про себе!

— Потім. Щось спати захотілось. Ти не будеш проти, як я у вас в стайні на горищі переночую. Надворі вітер, ліньки пертися до лісу.

— Як ти туди вилізеш?

— По драбині, звичайно. Думаєш, лиси не вміють лазити по драбині? Лиси все вміють.