Читати книгу - "Куркуль"

хотілося сказати: «Я з вами одного племені — теж затурканий і викинутий», але чоловік змовчав. До чого слова, коли життя їх ламає, кришить, скидає в глуху безодню! Ось і втікачі з переляку замовкли, як тільки вмістилися в поїзді, і лише один малий хлопчик пхикав і тулився до мамці. Усю ніч вони їхали, а коли розвиднилося й тонкі, розпливчасті промені прослизнули до вагону, потяг раптово зупинився. Федот прокинувся, припав до щілини й спробував розгледіти, де вони перебувають. Якась невідома станція. Поїзди, поїзди. Далеко чути голоси. Робочі бродять між вагонів. І тут Шевченкові здалося, що він почув голос Сашки. Звучання її ніжного тембру наростало. Фрази, сказані Сашкою, можна було почути, але не можна було розібрати. Чоловік трусонув головою — що за мара? Дружина наполегливо кликала його, але приглушено. Слова наростали й наростали. Шевченко помахав головою — напевно божеволіє. Сашко, Сашко, ти кличеш мене!

— Мені треба йти, — голосно повідомив Федот, і поки ніхто не зрозумів, що відбувається, учепився пальцями у двері та відчинив їх. Він вислизнув, упав на сніг та одразу підвівся. Озирнувся — слава Богу, нікого. Прикрив двері, пройшов трохи, пригнувся й перебрався під вагоном до іншого потягу. Як же все схоже! Безликі й непримітні. Шевченко пішов уздовж вагонів і заходився постукувати по обшивці.

— Сашко! Сашко! — кричав він.

Стукав легесенько по деревинці.

— Сашко! Сашко!

— Немає такого, не було!

Голоси відгукувалися по той бік вагону.

— Дружино моя, Саша!

— Провалюй, дурню, накличеш біду!

Федот тремтів, йому раптом захотілося заридати тут на місці.

— Лідо, Зоя, де ви, мої донечки?!

— Дітей усіх забрали, де вони — не знаємо!

Стук, стук по деревинці, наче в пекло.

— Сашко, моя рідна, Сашко!

— Була Сашка, померла в дорозі!

Ще довго Федот бродив по шляхах, вистукуючи й вислуховуючи маленькі, але трагічні історії. Скільки людей у вагонах! Божечку ти мій! Куди ж ти дивишся, де буваєш?! Темрява розлилася по землі, як гігантська калюжа чорнил, покриваючи безнадією все хороше й чисте в людях. І немає способу сховатися від темної калюжі, не можна не зануритися в неї. Шевченко блукав, стукав, шепотів, викрикував, поки його не помітило двоє міліціонерів і, погрожуючи зброєю, не завели до великого, погано освітлюваного приміщення на вокзалі. Там, в імпровізованій в’язниці, уже сиділо п’ятеро підозрілих типів, від яких тхнуло, немов зі смітника. Двоє пристойних товаришів перебували біля стінки. Смиренний, мов вівця, Федот зайшов до кімнати. Більше години він бігав і шастав по перегону, але так і не знайшов рідних. Поїзд, яким він прибув, давно поїхав, а тепер йому нічого не залишалося, як спокійно піддатися вихорові долі: нехай заносить невідомо куди — йому все одно. Селянина привели, наказали не буянити й пішли. Він пройшов до стіни, сів на крижану підлогу й обхопив руками голову. Немає тепер йому притулку! Немає мети, нема чого прагнути! Відчай охопив його, немов він потонув у водах безнадії. Шевченко опустив голову й мукав щось нерозбірливе.

Тут один пристойно одягнений громадянин встав і повільно підійшов до Шевченка. Сів і подивився на новенького арештанта.

— Федоте, ви? — запитав він.

Шевченко підняв очі — не привид? Це був доктор Олександр Семенович, якого він віз до своєї помираючої від лихоманки доньки.

— Я, — дурнувато погодився Федот.

— Який я радий! Тобто не радий, що так є, а радий вас бачити, — із якоюсь добродушною усмішкою промовив лікар.

— Так, я теж, — так само безглуздо продовжив Шевченко.

— Як ви тут опинилися? Адже ми вже в ста верстах від району! — здивувався лікар.

— Правда?! Як же так!

— Що сталося, Федоте?

— Кажуть, що я куркуль.

— А, зрозуміло. Значить, усе просто.

— Хрін його зрозумієш, просто чи складно, Сан Семенович.

— Це правда, пане.

— А ви що ж блукаєте? Що трапилося?

— Я? Через непорозуміння.

— Як це?

— Думаю, що хтось із медиків написав скаргу. Мене послали в інший район допомагати — там епідемія грипу. Але без слів посадили в поїзд — сказали, і тут я цитую: «Ти, падла сраная, ворог народу». І тепер тут — ані документів, ані звинувачення. Сиджу другий день.

— Негідна справа, лікарю…

— Так, негідна. Не можу навіть нікому нічого сказати — толком ніхто не зрозуміє, куди мене направляти.

— Ось ти людина освічена. Навчався, мабуть, чимало. Книжки читав. Чому життя — така гидотна річ?

— Це, знаєте, глибоке питання…

— Зрозуміло, що не просте. Але ось припустимо — я живу собі, нікого не чіпаю. Та вони до мене приходять і приходять. Забирають і забирають. Ні, щоб убити на місці! А катують, мучать! Що відбувається?

— Е… Я вам скажу одне. Колись давно, у дитинстві, ми жили в бабусиному маєтку. Огорожа цього маєтку виходила на річку. Це було в Новгородській губернії. І далі за огорожею, прямо біля річки, блукали цигани, поневірялися юродиві, сновигали безземельні. Я був маленьким, вертким. Та внадився я до парканчика ходити. Років п’ять мені було. А бабуся бачила, що я дуже цікавий, не накликав би собі біди, і стала розповідати про темного дракона, який живе у