Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

З довгої шереги платівок витягнула дві і подала їй. На обкладинці однієї було її обличчя. Б. прочитала, що Шуберт, Моцарт і Вівальді. На коробці з другою було написано: «Arianna a Naxos», Йозеф Гайдн. Вказівним пальцем потягла по пластиковій коробці платівки.

— Якраз це я зараз розучую.

Але Б. більше сподобалися пісні. Поставила їх одразу, коли повернулася знизу. Близнята заспано дивилися на неї з-понад ложечок. Йогурт з фруктами. Бісквіт, вогкі крихти якого збирала потім з килима.

— Sposa son disprezzata, — співала та з платівки.

Помахали собі увечері — одна на балконі, друга біля машини.

Відтоді Б. чекала на неї щоночі. Концерти закінчувались пізно, а потім, як та сама казала, ішла ще з друзями на келишок вина, бо — казала — ніколи не їсть так пізно. Отож, ішлося лише про келишок вина, а він часом тривав до півночі або й ще довше. Б. у цей час лежала в ліжку, поруч із чоловіком, якому, мабуть, снився дім з великою їдальнею, а потім навшпиньках виходила в коридор, аби дослухатися до звуків зі сходової клітки. Кілька разів їй вдалося підстерегти повернення тієї. Ліфт, рипіння дверей ліфту, легенький подзвін ключів, які витягала з сумочки, їх безпорадний стукіт, поки вкладаються в долоню, а потім у замок. Клацання, ляскання язичка в замку, тихе відмикання дверей, кілька секунд тиші. Захлопування. Іншим разом те саме, але оздоблене чоловічим голосом. Притлумлене хихотіння якусь мить перед зачиненням дверей. Абсолютна тиша. Спокуса відгорнути килим і прикласти вухо до підлоги.

Платівку її знала напам'ять. Співала подумки разом з нею, і було це так, наче ота відзивалася тепер її голосом. Наче голос тієї добував мелодію з горла Б. Коли вона забувалася у якійсь роботі, прасуючи чи прибираючи в лазничці, з'являвся раптом її голос, але тільки нищив звуки, роздушував їх, хрипко розмочував. Вона замовкала, неприємно здивована. Це ж я співаю, гадала.

— Заспівай для мене, — сказала якось, коли принесла їй печені фаршировані баклажани на тарілці, прикритій алюмінієвою формочкою. Як жертву.

Ту, схоже, розважила ця думка. Її голос поплив у повітрі, спершу тихий, делікатний, замшевий, потім усе впевненіший. Б. тоді подивилася на її відкрите декольте, швидкий погляд на тонку, злегка веснянкувату шкіру, маленькі зморшки між грудьми, тонесенька паперова межа, під якою тече якесь інше, вібруюче життя звуків у темних вологих лабіринтах тіла. А коли та прикрила очі й зникла під звуками, що пливли з її вуст, Б. здалося, що бачить її серце — велике, масивне; шмат м'яса, що відмірює час і такти. М'яз, повний сили, але й тендітний, наче оті впевнені скорочення, оте енергійне пульсування насправді виникало з тремтіння, з дрожі, з неустанних серцевих нападів, більше з умирання, ніж із життя. Вона мала враження, що розкрила усю таємницю, і коли та розплющить очі, Б. не зуміє приховати цього знання. Тому вона воліла би не знати правди, воліла би відвернути від тієї голову, подивитися на щось гладке, просте, найкраще щось штучне — поверхня столу, вимірювана, ритмічна конкретність калорифера. Відкриття, що це співає тіло, що співають м'язи, нап'яті, тремтливі шматки тіла, розміщені в одвічному порядку тілесних глибин, відповідно влаштована гортань, генетично спроектовані простори, м'ясисті свистки. Серце — соромливий, інтимний зліпок матерії, який нагнітає кров. Нутрощі тіла, магічний оксамит таємниці, повне неспокою уявляння дотику, торкання кінчиком пальця того, що є недоторканним — пружних артерій, повних життя непокірних хрящиків, рухомих закамарків, усвідомлення тендітного чуда. І невідомо чому очевидний факт існування серця тієї, факт безумовної тілесности був одночасно зворушливим і нестерпним. Уявляння кожного можливого болю, який міг би порушити працю цього метронома під веснянкуватою шкірою, викликало у Б. страждання. Її очі наповнилися сльозами, і, моргаючи, вона намагалася приховати їх. Вона боронитиме це серце, сховає його від інших, закопає в саду на околицях міста, щоби ніколи ніщо не могло його торкнутися. Стане його хоронителькою. Так вона хаотично думала, знаючи, що маячить. Це вина музики. Як могла би жити людина без серця?

Та закінчувала, легко похилившись уперед, не приховуючи зусиль. Насупила брови, тоді як з її вуст пливли тихі єдвабні звуки. Піднесла долоню до вуст, наче хотіла додати звукам остаточної досконалої викінчености. Мелодія непомітно злилася з тишею. Та знерухоміла, розплющила очі й широко усміхнулася. Потім помила тарілку від баклажанів і віддала їй біля дверей.

Замість у кіно, Б. витягала тепер чоловіка до опери. Обоє почувалися там загубленими. Вони бачили оту здалеку, але, незважаючи на це, та видавалася їй більшою у драпірованих сукнях, з густим макіяжем, який перетворював обличчя в сузір'я очей, брів і вуст, досконало незалежних плям, як у масці. Голос розкрадали чужі заслухані лиця людей. Він ставав газетою, яка промовляє до багатьох, а тому наче ні з ким і не говорить.

Після закінчення вони, як завжди, опинялися в турецькому барі, а потім машиною, через засинаючі квартали, добиралися додому. Б. знову прислухалася до ліфта.

Наступного дня вона згортала кут килима, щоби слухати. Підлога була кращою за оперу. Вона вже впізнавала слова: «Тeseo тіо ben! Ove sei? Ove sei tu?» або жалісне «Ah, di vederti, o caw, gia mi stringe il desio». Образ жінки, яка розпачає на березі моря. Часом їй здавалося, що поверхом нижче немає ніякої квартири. Що там лиш скелястий берег і кораблі, які потайки вислизають із затоки. Що світить сліпуче сонце і шум моря викликає нудоту. Але коли та відчиняла перед Б. двері, то верталася до звичної своєї подоби — поставної жінки у сірій бавовняній блузі. Розкидані на підлозі папери.

— Принесла тобі налисники зі шпинатом, — говорила Б., але в очах мала неприховане прохання: заспівай для мене. Покажи мені, як ти співаєш. Як це діється, що співаєш? Чому ти співаєш, а я — ні? Звідки береться твій голос? Чому я цього не можу, чому я мертва, а ти живеш?

Та їла і говорила про прем'єру «Аріадни». Що вже шиють