Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Улітку вона почала боятися, що та раптом виїде, і не буде вже слухання з вухом при підлозі. Рано чи пізно це мало статися. У такому місці не живуть усе життя, особливо якщо ти співачка. Колись вона вже зникала на місяць, і покинутий нею будинок, незважаючи на всі оті голоси й звуки, отой шум ліфтів, плач сміттєпроводів, стукіт дверей, арпеджіо дитячих кроків, що бігали наввипередки сходами, зробився жахливо пустий і глухий, непридатний для життя. Отоді-то вона й домагалася від чоловіка подвійної порції запевнень — будиночок серед дерев, велика їдальня, вихід на веранду і просто в сад. Він притакував, але якимось чудом це означало «ніколи». Потім він тулився до її грудей, ще зовсім недавно повних молока — вона тоді почувалася сильною. Почувала себе надійним місцем — місточком над павіддю чи навіть великим трансатлантичним мостом, і це було, безумовно, приємне почуття. Але засинала здивована, що не може притулитися до себе самої чи саму себе заколисати, і мала тоді враження, що є тягарем для самої себе, що вона в собі ув'язнена. Клітка, зроблена з її власних ребер.
У суботу, коли він залишався з дітьми, вона йшла робити серйозніші закупки. Брала з собою торбу на коліщатках, тягнула її нерівними плитами тротуару, і тоді її торба вигравала ритмічну мелодію, а вона підспівувала в такт того шуму, віднаходила для нього другий голос. Перехід асфальтованою вулицею змінював ритм — він розчинявся, зникав, але повертався, коли торба котилася бруківкою біля самої шереги крамниць. Отже, торба на коліщатках — це грамофонна голка, яка добуває з мовчазних поверхонь приховану музику, думала вона. А ще були бетонні під'їзди, наче делікатні порухи смичків, були нервові бубонці булижників на старій вулиці одразу біля овочевого, було м'яке гудіння труб у крамничних пасажах, був лагідний оксамит фаготів на витоптаних стежках. Земля, у різних формах, у вигляді піску, гравію, каменів, асфальту чи бетону, співала під коліщатами візочка на закупки. Тисячі акомпанементів, які домагалися її голосу, ні, радше голосу отієї, бо сама вона могла добути з себе лише якесь мугикання, хрипкі шепоти. І хіба неправда, думала вона, що так само, як не можна притулитися до власних грудей, так не можна почути зназовні власного голосу. І що нікому, властиво, не дано побачити себе хоч раз очима світу, почути вухами світу, торкнутися себе його руками.
— Дивися, — казала потім чоловікові, — купила баклажани, купила капусту, купила яблука й сливи.
І повторила це кілька разів. Як фразу. Як рефрен. Близнята заворожено розглядали вищірені, величезні, жовті зуби кукурудзи.
Якось пополудні, після великих вагань, вона відважилася постукати в квартиру поверхом нижче. Та відчинила двері й не виглядала здивованою. Нічого не сказала. Ця згори, повільно вимовляючи кожне слово наперед вивченого речення, сказала:
— Мене звуть Б. Я чую, як ви співаєте. Я живу над вами.
Та запросила її увійти.
Квартира була зовсім іншою, хоча й мала таке саме планування. Тут не було стіни між кухнею та кімнатою, тому простір звучав зовсім інакше. Паперові абажури ламп лагідно світили молочним світлом.
Велике біле полотно висіло на стіні, як картина. Дерев'яна, дуже блискуча підлога. Сріблясте, поросле пушком листя квітів. Та поправила волосся, кучеряве й густе, заколоте. Уважно подивилася на Б. і, мабуть, слушно оцінила вік, бо перейшла на ти:
— Отже, ти ота сусідка згори. З близнятами. Котрі однакові.
— Вони не однакові, — запротестувала.
— Це тільки матері знають.
Обидві ніяково мовчали. Б. водила очима по меблях — легких, простих. Сподівалася оксамитного драпрі й важких канап, сподівалася товстого килима, може, навіть звірячої шкури, що висить на стіні.
— Склянку соли, цукру? Може, два яйця? — та якось глибоко засміялася, звідкись зсередини тіла. Не можна було не заразитися цим сміхом.
Б. захихотіла.
— Ні, я нічого не збираюся позичати. Я прийшла сказати тобі, що слухаю тебе.
— Це так чутно? — та тепер зажурилася.
— Це дуже гарно, твій голос і те, що ти співаєш.
Подякувала їй за безкоштовні концерти. Та попросила вибачення, що, мабуть, будить дітей. Б. заперечливо покрутила головою.
— Це гарно, — повторила і відступила до дверей.
Та запропонувала їй чаю. Б. хвильку подумала про дітей, що спатимуть ще, либонь, з півгодини. Погодилась. Сіла на високому дзиґлику біля бару. Та поставила воду і сипала в чайничок довгі скручені листочки з чорного блискучого пакета. Питала про дітей, про їхні імена, і як їм живеться у цьому районі. Б. стежила за кожним її рухом. Зосереджене побрязкування чашками. Шелест целофану й делікатний, апетитний шурхіт тістечок, що висипаються на тарілку. Руки тієї — великі й сильні, рівні рожеві нігті з білим, молочним бережком. Французький манікюр. Постукування нігтем по порцеляні. Шерех окропу.
Та була більшою, краще збудованою, аніж Б. думала раніше. Мала гарне, широке декольте, трохи веснянкувате, великі груди, сховані під сірою м'якою блузою. Ноги в білих вовняних шкарпетках. Б. подумала: розмір одягу 42, взуття 40. Запитала про мелодію, яку та останнім часом співала найчастіше. Хотіла її повторити, адже мала її в голові. І вже набрала повітря в груди, але стримала її власна рука. Закрила собі рота.
— Ну, нагадай, — заохочувала її та з дитячою усмішкою. — Ну, перестань, заспівай.
Але Б. не могла. Постукала пальцем по поверхні столу.
— А, мабуть, знаю. Це Альбіноні.
Б. гадала, що та тепер заспіває, але ні. Пила чай. Її здивувало, що те саме горло, яке співає, п'є зараз чай.
— Це Альбіноні, — повторила та.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра на багатьох барабанчиках», після закриття браузера.