Читати книгу - "Анна Київська – королева Франції"

за престол, Русь заповів перед смертю трьом синам, наставляючи їх жити в братерській любові та визнавати старшого Ізяслава, якому передав Київ та Новгород. Святослав отримав Чернігівську землю і Тмутаракань, а Всеволод – Переяславську й Ростово-Суздальські землі. Двом молодшим синам Ярослава – В’ячеславу та Ігорю – дісталися Волинь і Смоленська земля. У Полоцьку залишався племінник Брячислав Ізяславич, а Прикарпаття переходило внукові Ростиславу, синові померлого Володимира Ярославича.

Це вже була роздрібненість великої держави. Поділяючи Русь між синами, онуками та племінником, Ярослав Мудрий виявився не на рівні своєї мудрості. Великим князем Русі залишався старший, Ізяслав, якому належав Київ. Брати його молодші, сини і племінники мали виступати в ролі намісників окремих земель-князівств. Натомість вони почали виступати проти старшого брата свого, суверена Русі. Отож сини Ярослава не втримали батьківський спадок. Київську Русь терзали жорстокі чвари. А ще ж і війни з половцями. Ні, вважають провідні історики, – Анна не могла повернутися в країну, що на той час стала їй вже чужою.

Але, попри все, чіткої відповіді на запитання, як і де Анна Ярославна закінчила свої дні, все ще немає. Як пише один із дослідників, «образ Анни ніби розчинився в повітрі, на березі прозорої річки Нонетт, яка струменіє неподалік Санліса по камінцях; чи десь по дорозі в Данію, де ще могла у ті роки жити її сестра Єлизавета, чи навіть у самому Києві, про який королева не могла забути за все своє французьке життя… Але, перегортаючи сторінки руських літописів, латинських хронік, зримо бачиш цей образ – візантійську принцесу в оксамитовій, опушеній хутром мономашці, у вбранні багатої патриціанки, але з руською посмішкою і з руською душею…»

Року 1884-го журнал «Киевская старина» видрукував портрет Анни Ярославни, що довгий час належав професорові Петербурзької академії мистецтв Бассену. На гравюрі напис російською мовою: «Анна Ярославна – королева Франции, родилась в Киеве, скончалась вблизи Парижа». Вочевидь, ця літографія зроблена в Парижі – можливо, то копія з видання XVII ст. «Життя французьких королів» історика Мезере. На літографії Анна має зачіску та вбрання за модою XVII століття, а корону на голові – XI століття.

Зображення Ярославни обрамлено вінком з троянд (символ жіночої досконалості). На дузі королівського герба напис: «Оплакую його смерть і своє життя». На гербі зображено похиле дерево, перед ним – горлицю, що символізує сум, з другого боку – кущ лілій, символ чистоти. За ким журилася Ярославна – за Генріхом І, за графом Валуа чи за рідним батьком? А може, за батьківщиною?

Є ще одна версія стосовно останніх днів життя Анни Ярославни. У 1988 році у Франції вийшов історичний роман Режін Дефорж, котрий викликав значний інтерес у читачів і став мало не бестселером. Якщо вірити дослідженням Дефорж, королева Анна користувалася повагою і підтримкою багатьох впливових аристократів, зокрема знаменитого короля Англії Вільгельма I Завойовника. Він був серед тих знатних осіб, які були присутні при відплитті Анни на батьківщину, в Київську Русь. Із згоди свого сина Анна залишила Францію і вирушила… Але чомусь до… Новгорода (за сюжетом роману). Ніхто не знає, що спонукало її до цього. Але їй не судилося дістатися до Новгорода, в дорозі вона тяжко занедужала і померла вже на новгородській землі. Згідно із заповітом Анни Ярославни, її нібито поховали за язичницьким обрядом – поклали тіло на пліт, підпалили і пустили за водою – на поталу хвилям та вогню…

Але це в романі, а роман – річ художня, фантазійна. А як у реальному житті?

Подальша доля Анни Ярославни і досі залишається невідомою. Як невідомі ні рік її смерті, ні місце поховання.

Більшість радянських істориків вважали, що Анна на батьківщину не поверталася, а завершила своє життя у Франції. Свого часу в СРСР було знято фільм «Ярославна – королева Франції»; у ньому розповідається, як Анна виїхала до Франції, і – ні слова про те, що вона повернулася до Києва. Є й напівфантастична версія, що її дотримується дослідник Д. Кулинич: вона повернулася до Києва, але, потрапивши там у міжусобицю, що її затіяли сини Ярослава, знову повернулася до Франції.

Це при тім, що подорож королеви Європою в XI столітті не могла бути такою собі веселою прогулянкою. В ті часи повсюди клекотіли війни, розбійники підстерігали мандрівників, зрештою, й хижих звірів було повно. А така подорож, як правило, тривала місяцями.

Дивно, адже французькі джерела тих часів, у XI столітті, не могли не зафіксувати смерть такої особи, як королева Анна. Певний час вона була й королевою-регентшею і підписувала всі державні документи за малолітнього сина. То невже у Франції історики обійшли б її смерть мовчанням і не залишили потомкам слідів її могили?

Один з українських дослідників ставив у Франції питання:

– Невже немає ніяких свідчень того, що Анна Ярославна померла у Франції?

– Немає, – відповідали йому. – Ми таких свідчень не знаємо.

Правда, у Санлісі на її статуї викарбувані слова: «Анна повернулася на землю своїх предків», але…

Статуя була споруджена при реконструкції костьолу і значно пізніше кончини Анни Ярославни.

Ще дехто вважає, що Анна Ярославна у 1082 році, коли мандрувала Європою, то сподівалась на зустріч з братом Ізяславом – вигнаний з Києва під час міжусобиць, він десь у Європі тоді перебував…

Невідомо, чи знайшла вона Ізяслава в Європі (Європа все ж таки велика) – як невідомо, чи вона взагалі вирушала коли-небудь у мандри Європою.

Мабуть, ми вже ніколи не дізнаємось, як закінчився земний шлях жінки, яка для нас була Анною Ярославною, а для французів – королевою