Читати книгу - "Мертві душі"

каже, діло знати, чи мертві вони, чи ні, вони не мертві, не мертві, кричить, не мертві, словом, скандальозу наробив страшенного: усе село збіглося, дитята плачуть, усе кричить, ніхто нікого не розуміє, ну, просто, оррьор, оррьор, оррьор!.. Але ви собі уявити не можете, Ганіто Григорівно, як я перетривожилася, коли почула все це. "Голубонько пані", каже мені Машка: "гляньте в дзеркало: ви бліді". Не до дзеркала, кажу, мені: я мушу їхати розповісти Ганні Григорівні. У ту ж хвилину наказую запрягти коляску, кучер Андрюшка питає мене, куди їхати, а я нічого не можу й говорити, дивлюсь йому просто в вічі як дурна; я гадаю, він подумав, що я божевільна. Ах, Ганно Григорівно, коли б ви тільки могли собі уявити, як я перетривожилася!"

"Одначе, це дивно", сказала у всіх відношеннях приємна дама: "що б таке могли означати ці мертві душі? Я, признаюся, тут нічогісінько не розумію. Ось уже вдруге я все чую про ці мертві душі, а чоловік мій ще каже, що Ноздрьов бреше, щось, певно, та є"Г

"Але ж уявіть, Ганно Григорівно, яке було моє становище, коли я почула це "І тепер", каже Коробочка: "я не знаю", каже, "що мені робити. Примусив", каже, "підписати мене якогось фальшивого папера, кинув п'ятнадцять карбованців асигнаціями, а я", каже, "недосвідчена, безпорадна вдова, я нічого не знаю..." От так пригода! Та тільки якби ви могли хоч трохи уявити, як я вся перетривожилася!"

"Та тільки, як собі хочете, тут не мертві душі, тут криється щось інше".

"Я, признаюсь, теж", промовила не без здивування просто приємна дама й відчула тут же велике бажання дізнатись, що б таке могло тут критися. Вона навіть промовила повільно: "а що ж, ви гадаєте, тут криється?"

"Ну, а як ви думаєте?"

"Як я думаю?.. Я, признаюсь, зовсім вражена".

"А проте, я б усе-таки хотіла знати, які ваші про це думки?"

Але приємна дама нічого не добрала сказати. Вона вміла тільки тривожитись, але щоб скласти якесь кмітливе припущення, на це ніяк її не вистачало, і тому більше, ніж усяка інша, вона мала потребу в ніжній дружбі й порадах.

"Ну, слухайте ж, що таке ці мертві душі", сказала дама приємна у всіх відношеннях, і гостя при таких словах уся обернулася в слух: вушка її витяглися самі собою, вона підвелася, майже не сидячи і не держачися на дивані, і, незважаючи на те, що була дещо важкувата, стала відразу тонша, стала подібна до легкого пуху, що ось так і полетить у повітря від подиху.

Так російський вельможа, собачій і зух-мисливець, під'їжджаючи до лісу, звідки от-от вискочить загнаний у поле доїжджачими заєць, обертається увесь з конем своїм і піднесеним гарапником в одну застиглу мить, у порох, до якого от-от піднесуть вогонь. Увесь уп'явся він очима в млисте повітря і вже наздожене звіра, вже допече його, невблаганний, хоч як хай здіймається проти нього весь збурений сніговий степ, що пускає срібні зірки йому в уста, у вуса, в очі, в брови і в боброву його шапку.

"Мертві душі..." промовила у всіх відношеннях приємна дама.

"Що, що?" підхопила гостя вся в хвилюванні.

"Мертві душі!.."

"Ах, говоріть, ради Бога!"

"Це просто вигадано тільки для омани, а річ ось у чому: він хоче викрасти губернаторську дочку".

Цей висновок, справді, був зовсім несподіваний і з усякого погляду незвичайний. Приємна дама, почувши це, так і скам'яніла на місці, зблідла, зблідла, як смерть, і, справді, перетривожилася не на жарт. "Ах, Боже мій!" скрикнула вона, сплеснувши руками: "цього вже я б ніяк не могла гадати".

"А я, признаюсь, як ви тільки розкрили рота, я вже збагнула в чому річ", відповіла дама приємна у всіх відношеннях.

"Але яке ж після цього, Ганно Григорівно, інститутське виховання! от і невинність!"

"Яка невинність! Я чула, як вона говорила такі речі, що, признаюсь, у мене нестане духу вимовити їх".

"Знаєте, Ганно Григорівно, це ж прямо аж серце крається, коли бачиш, до чого дійшла нарешті неморальність".

"А чоловіки від неї голову втрачають. А як на мене, то я, признаюсь, нічого не знаходжу в ній..."

"Манірна нестерпно".

"Ах, серце моє, Ганно Григорівно, вона статуя, і хоч би який-небудь вираз в обличчі".

"Ах, яка манірна! ах, яка манірна! Боже, яка манірна! Хто навчив її, я не знаю, але я ще не бачила жінки, в якій було б стільки манірності".

"Серденько! вона статуя і бліда, як смерть".

"Ах, не говоріть, Софіє Іванівно: рум'яниться безбожно".

"Ах, що ви, Ганно Григорівно: вона крейда, крейда, справжнісінька крейда".

"Люба, я сиділа біля неї: рум'янець з палець завтовшки і відпадає, як штукатурка, шматками. Мати навчила, сама кокетка, а дочка ще перевершить матінку".

"Ну дозвольте, ну призначте самі присягу, яку хочете, я ладна зараз же втратити дітей, чоловіка, весь маєток, коли в неї є хоч одна крапелька, хоч часточка, хоч тінь якогось рум'янцю!"

"Ах, що це ви говорите, Софіє Іванівно!" сказала дама, приємна у всіх відношеннях і сплеснула руками.

"Ах, які ж ви справді, Ганно Григорівно! ви