Читати книгу - "Донор для небіжчика"

він спершу вмикав телевізор. І щоразу знаходив підтвердження найгіршим передчуттям: невідомий вірус остаточно заволодів Германом. Імовірно, це відбулося протягом кількох ночей після їхньої зустрічі, і він — єдиний, хто знає про те, що діється насправді. І навіть безпосередньо пов’язаний із ним…

Через тиждень кількість жертв Відривача голів досягла під сотню чоловік. Про вбивцю, як і раніше, нічого не було відомо.

Навіть ті, кому якимось чудом удалося залишитися живими після зустрічі з Відривачем голів, були або настільки покалічені, або перебували в такому шоковому стані, що використати їхні свідчення було просто неможливо. У кращому випадку вони розповідали щось про примар, які матеріалізувалися, чи агресивних інопланетних прибульців. Моторошні історії про Відривача голів обростали новими суперечливими плітками й легендами.

Єдиним безсумнівним було те, що Відривач — найкривавіший і найзагадковіший з усіх відомих серійних убивць. На його тлі навіть Чикатило виглядав «милим хлопцем трохи не в гуморі», як прокоментував оглядач кримінальної хроніки однієї з газет.

Одного ранку, переглянувши випуск перших теленовин, лікар Лозинський зайшов у ванну й розтяв собі вени хірургічним ланцетом…

Розділ 4
Місто вночі (II)

Коли Задума й Веселун піднялися на дах, уже було темно. Майстер чекав їх, дивлячись на місто, що запалювало вогні. Поруч із ним сутенів тендітний силует мольберта, нагадуючи обрисами кістяк якоїсь дивовижної тварини. Очевидно, поки було ще світло, він устиг попрацювати й, можливо, навіть закінчив картину. Назва полотна була відома, учитель цього не приховував: «Місто Ночі».

— Добре, що ви прийшли саме в такий час, — сказав Майстер, не повертаючись до них. Учні знали, що він не терпить сторонньої присутності під час роботи. Особливо, коли та наближається до завершення.

— Так, — продовжив Майстер, немов підтверджуючи їхні думки, — це дало можливість закінчити вже сьогодні.

Усміхнувшись, художник дістав із кишені куртки невеликий ліхтарик і показав хлопцям:

— Уявляєте, я користувався цим, щоб зробити останні мазки, коли стемніло.

Учні переглянулися, наче кажучи один одному: «В його віці дивацтва — звичне явище. Рембрандт, кажуть, і не таке викидав…»

— Ви її розглянете завтра. А цього вечора… — художник жестом запросив учнів стати біля нього. — Сьогодні я хочу вам дещо показати. І почути, що ви побачили.

— Що? — зацікавлено запитав Веселун.

— Місто, — старий окреслив рукою в повітрі півколо, охоплюючи панораму кольорових вогнів унизу. — Місто ночі…

— Це ж назва картини… — Задума подивився на землю з висоти чотирнадцяти поверхів і знизав плечима: — Нічого особливого, як на мене. Звичайне місто. Темно. Високо. Ми бачили таке вже тисячу разів… І це не цікаво. Мені, принаймні…

Майстер поклав долоню на плече Задуми. Обережно, немов мав справу з дуже крихким матеріалом.

— Ти сьогодні не в дусі?

Той знову знизав плечима:

— Та ні, не те щоб… — однак через секунду додав: — Напевно.

— Щось серйозне? Може, хочеш…

Задума захитав головою.

Веселун посилено зображував байдужість до їхньої розмови. Добре, що темрява ховала його посмішку. Він, як ніхто інший, знав, що його другові властивий подібний стан: серйозний та зажурений і водночас роздратований. Цього разу Веселун знав навіть причину: його товариш безнадійно закохався в жінку, що років на десять-дванадцять була старша за нього. Без взаємності.

— Що ж, — після хвилинної паузи мовив художник. — Я не наполягаю. Особисте завжди має залишатися в таємниці.

— Причини немає, — поспішно виправдався Задума. — Принаймні я її не знаю…

Веселун хіхікнув, але зробив вигляд, наче закашлявся. Потім заговорив, міняючи тему:

— А з вами таке бувало, маестро?

— Так, іноді, — з розумінням посміхнувся художник. — І зараз трапляється. Зрідка… І все так самісінько — без певних причин.

— А я думаю, що причина завжди існує, — впевнено заявив Веселун. — Навіть якщо її не помітно — щось же змусило посміхатися Монну Лізу.

— Посміхатися… Може, й твоя правда, — Майстер удивлявся кудись у темну далечінь, немов намагався досягнути обрію, затопленого ніччю. — Але іноді тебе дійсно непокоїть щось, що вперто не бажає показатися при світлі дня… особливо, коли старієш. Чи починаєш розуміти… Тільки вас це торкнеться ще не швидко.

— А як ви справляєтеся з цим, коли причина… ну, скажімо… — запнувся Задума, червоніючи. — Я маю на увазі…

— Я тебе розумію, — кивнув художник. — Звичайно, це залежить від самої причини, — він продовжував дивитися туди, де, наче крила гігантського птаха, пропливали важкі хмари. — Я найчастіше починаю думати про що-небудь значно більше, ніж я сам. Наприклад, про зорі, — він указав рукою на чистий клаптик неба. — Я намагаюся… просто намагаюся уявити собі, наскільки велика наша Сонячна система. Уявляю, скільки часу треба було б найшвидшому літаку чи