Читати книгу - "П’ятий номер"

Микола набрав повні легені повітря і з насолодою пірнув. Приємна прохолода огорнула й запестила тіло. Волосся його при тому ворушилося, як зілля, а широко розплющені очі бачили каламутно-зелений світ: зелене каміння з прирослими бородами водоростей і тупоносих риб, що небоязливо плавали навдокіл.

Доки був під водою, зайшло й сонце. Випірнувши, побачив сині сутінки, що вже стелилися над водою. Поруч біля піску повільно розбиралося двоє дівчат, вони стиха перемовлялися, і хоч плив він, сильно викидаючи руками й плескаючи, чув кожне їхнє слово: дівчата побоювалися холодної води.

Микола досяг протилежного берега і хотів стати, але дно тут було так густо засіяне черепашинням, що він поплив назад. Наштовхнувся на підводний камінь і став на нього, все ще стежачи за тими ж таки дівчатами. Їхні голі тіла заматовіли в м’якому сутінку, вони вискнули одночасно і одночасно впали у воду. Микола всміхнувся і, випливши на середину річки, поплив за течією, ближче до тих драглистих сутінків над водою і до самітного рибалки, який сподівався і в таку пору щось зловити.

– Як рибка? – спитав Микола, стаючи на підводного каменя.

– А чи ж я її ловлю, – добродушно обізвався рибалка. – Просто отак сиджу над річкою.

– А жінка вдома, мабуть, скуча, – Микола засунув пальця у вухо і потермосив, щоб вилилася вода. Вухо облила тепла, аж гаряча рідина.

– Та нє, – так само спокійно відказав рибалка. – Я раніше до цеї риби понятія не мав. А оце дитина народилася, а ми, знаєте, в одній комнаті живем, я ото й причастився до вудочки…

Вони обоє засміялися, і сміх їхній був клубастий та м’який. Біля піску завищали задоволено дівчата, наче їх полоскотали русалки чи вщипнули на ступні щипавки.

– Жирують! – задоволено сказав рибалка. – Оці двоє сюди щовечора приходять…

Микола плив уже до тих двох, але доки доплив до піску, їх уже на березі й не стало. Похитувались уже біля верболозів, місячи босими ногами пісок, і їхні барвисті плаття яскраво значилися на тлі верболозів.

Від тих-таки верболозів ішов сюди й швагро.

– То як вода? – спитав він.

– Вода чудова, – сказав Микола. – Ти теж купатися?

– Та нє, крижі мені починає ломити, коли покупаюся.

Микола виходив із річки, вода дзюрком стікала йому з тіла.

– Знаєш, оце ми порадилися з Геньою, – сказав голосно швагро. – Ти ще не розучився колоти свиней?..

– Чого б то я розучився? – Микола скинув труси і почав їх викручувати. – Тільки не люблю я цього діла.

– Ми б тобі й заплатили… Славного кабанчика маємо…

– На потримай, – подав Микола швагрові скручені труси. Вдягав штани – холоші ліпилися до мокрих ніг. – Ти якось так говориш, – м’яко зазвучав Миколин голос, – начебто не рідня ти мені, а чужий. То чи б я брав із тебе гроші? Вгостиш Ганю свіжиною, а зі мною вип’єш чарку, та й розійдемося.

– Чарку само собою, – всміхнувсь у сутінку швагро. – То, значить, сказать Гені, що ти согласний?

– Тільки не люблю я того діла! – поморщився Микола, забираючи в швагра свої скручені труси. – Потім, знаєш, той крик цілий тиждень у голові стоїть.

– Бач, і пива купила, – сказав зворушено Микола, задоволено всідаючись до столу.

– Таж любиш його, – відказала Ганя.

– Славна ти у мене жіночка, як подивлюсь. Уже й немолодий я, а все ти в мене в голові.

Ганя зашарілася. Сиділи одне супроти одного і вряди-годи зустрічалися поглядами. Тримали їх зіткнутими, а тоді хтось перший і не витримував. Горіла над ними бліда електрична лампочка, а у вікно запливала широка, темна і клубаста тиша. Неподалік росла акація, світліла в потемках і лила дурманні пахощі.

– Може б, уже в Житомирі пошукав роботи, – сказала Ганя, бабраючись виделкою у смаженій картоплі.

– А чого ж, пошукаю, – невпевнено сказав Микола. – Тільки ж чи знайду?

– Як тобі там на районі?

– Та на районі добре. Люди там простіші, а через це і зла менше. Щось ти погано їси…

Він пив пиво й дивився на дружину, якій уже й смуток ліг на лице.