Читати книгу - "Страта"

class="book">Він замовк, але Ірена і без того зрозуміла, що саме хоче дізнатися бідолашний хлопець. І мимохіть уявила Анджея Кромара, що розсівся в офісному кріслі з кухлем пива... І цього ось Троша, застиглого в очікуванні власної посмертної долі...

А їхні душі Анджей змоделював теж?

— Троню, — покликала з темряви Ельза — голос був утомлений, але нетерплячий. — Іди...

— Я скажу Нікові, щоб він не розповідав Яну, — швидко шепнула Ірена.

Трош, відступаючи, похитав головою:

— Не треба...

* * *

— Це не ваша справа!.. Бляха-муха, якщо Ян дізнається, що вам відомо, та що ви втручаєтеся — він мене уб’є!

— А це правда, що Трошу загрожує...

— Нам усім загрожує! Цегла на голову, пневмонія з набряком легень, інфаркт... Нам від самого народження загрожує смерть, але це не привід впадати в істерику...

— Не меліть дурниць, Ніку. Ви розумієте, про що я...

Нік пройшовся по кімнаті. Навіщось торкнувся пальцем жінки на картині, повалився в крісло, закинув ногу на ногу:

— Ми всі тут смертники, Ірено. Для вас це новина? Спокій, гарне харчування, спілкування з природою... Все це благотворно впливає на тривалість життя. А стреси, нервування, невпевненість у завтрашньому дні — скорочують життя взагалі й НАШЕ життя зокрема — це ж азбучна істина...

— Гаразд, — Ірена раптово стишилася. — Спокійно спілкуйтеся з природою... З Семиролем я поговорю сама.

Уже в дверях вона помітила, як Нік нервово поправив шовковий шалик на шиї. І вперше засумнівалася в правильності свого рішення.

* * *

Наступного ранку Ірена тільки мигцем бачила Троша — той здійснював звичайну пробіжку: розмірено, зосереджено, бадьоро. Здалеку їй здалося, що він навіть спокійніший, ніж завжди. І, можливо, розмова з нею, а потім іще й співчуття Ельзи допомогли йому повернути душевну рівновагу (якщо, звичайно, вічно пригнічений стан Трошевої душі може вважатися рівноважним).

Ранок вона провела за роботою — раз по раз виглядаючи у вікно, чи не з’явиться автомобіль.

Всюдихід з’явився раптово, зовсім поруч. Ірена встигла здивуватися, чому Сіт не поспішає відчиняти ворота...

А потім згадала, що Сіт лежить зі струсом мозку, і Нік не дозволяє йому вставати.

У дверях вона ледь не зіткнулася з Ніком. Уникла його погляду, рішуче пройшла вперед, туди, де розвертався всюдихід. Семироль, зістрибнувши на втоптаний сніг, сам зачинив ворота, і на обличчі його, на перший погляд безсторонньому, ясно читалося запитання...

— Що трапилося, Ніку? Ірено, радий бачити... Ніку, судячи з виразу твого обличчя...

Семироль замовк. І дивився вже не на Ірену і не на лікаря — за їхні спини, і обличчя його змінилося так, що Ірена ніколи його таким не бачила.

У дверях гаража стояв Трош. Із мисливською рушницею. Дуло її дивилося не в землю, а у вічі — Ніку, Ірені, Семиролю... Руки стрільця тремтіли, і зброя ходила ходором.

Нік смиконув Ірену вбік. Вона скривилася від дотику — жорсткого і болючого, а наступної миті між нею та чорним дулом опинилося жилаве тіло Ніка...

— Геть, лікарю... — сказав Трош ледве чутно. — Відійди...

Прикриваючи собою Ірену, тягнучи її за собою, Нік зробив крок убік.

Семироль застиг на місці. Дуло дивилося йому прямо в живіт. Із відстані якихось десяти кроків.

Це тільки в кіно між убивцею і жертвою зав’язуються якісь діалоги. Трош мовчав. Мовчав і (Ірена бачила) намагався впоратися з тремтінням у руках. Утримати рушницю так, щоб убити напевно.

Мабуть, слід було щось сказати. «Ні», або «Не треба» чи «Стій!»...

Ні, відразу за таким вигуком гримне постріл. І це буде куди природніше, ніж отой удаваний спокій і гармонія на цій дивній фермі...

— Дурник... — втомлено сказав Семироль. — Ну, стріляй.

І зробив крок уперед.

Напевно, таке обличчя буває у не раз битого підлітка, коли, притиснутий до шкільної огорожі, він зважується нарешті дати здачі...

Обличчя Троша спотворилося. Пролунав постріл — гучний, громовий, загули, відлунюючи, гори...

Іренине обличчя уткнулося в жорстку шию Ніка. Вона бачила, як похитнувся, ніби від удару, Семироль. І у куртці його утворилася, піднявши рвані краї, чорна дірочка. На рівні плеча.

Очі Трошеві стали величезними, поглинувши в себе увесь навколишній простір...

— Тепер із другого ствола, — тихо сказав вампір.

І зробив іще крок.

Трош вистрілив знову, але рушниця сіпнулася в його руках. (Ірена побачила, що він не влучив...)

Куля вдарилась об борт всюдихода. Посипалося скло — зі звуком розсипаного гороху.

— Усе?

Семироль стояв. З чорної діри в його куртці неквапливо сочилася чорна і густа, як бітум, рідина.

— Це все, Троше?

Хлопець жбурнув рушницю на землю.

— Творець мертвий... — скоріше вгадала, ніж