Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

З ким же ще він міг там поговорити, в бісової матері! Я був для нього все — батько, брат, товариш,— і коли в нього почався той роман, я, бувало, цілими ночами лежав і плакав зі страху. Я його остерігав, казав йому: „Ну гаразд, своєю головою ти можеш важити, коли вже так шалено її любиш,— але як же з нею? Подумай лишень, чим вона ризикує: адже вона не зможе навіть звернути на те, що ти, мовляв, присилував її чи згвалтував, бо ніхто однаково не повірить за таких обставин. Май же розум!“ А він мені: „Еге, розум! Якби ти її побачив, то не говорив би про розум, і як я їй скажу про розум, то вона тільки посміється з мене. Вона знає, чим я ризикую, і знає, що я знаю, чим вона ризикує,— але ні про який розум не хоче й слухати. І загинути вона теж не хоче, вона хоче жити — і заразом хоче, щоб ми не прогавили жодної нагоди погостювати одне в одного“,— це слівце він у мене запозичив. І як я потім її побачив та познайомився з нею ближче, то переконався, що про якийсь „розум“ тут справді шкода було говорити. Але ж там була ще одна заковика, що страшенно мучила хлопця. Ще під час громадянської війни, як було йому два чи три роки, мати лишила його перебути в одному галицькому селі, в давньої приятельки, а та приятелька мала бабусю єврейку, і коли саму її розстріляли, то хлопчика взяла до себе та бабуся. Ну, от він і бігав два роки в селі серед єврейських дітлахів, а потім бабуся померла, і хлопчик попав до ще одної бабусі, а чий він, ніхто й не пам'ятав до пуття. І ось та бабуся помітила, що малий Боря ще не обрізаний; вона, звісно, подумала, що це покійна бабуся не подбала, тож треба виправити помилку. І ось тепер він обрізаний. Я як почув, думав — здурію. Я його спитав: „Борисе, ти ж знаєш, що я чоловік без упереджень, то признайся, ти єврей чи ні?“ Він каже: „Ні, якби був євреєм, я б тобі сказав“. Правда, й акценту єврейського у нього не було й сліду... але новина була лиха, бо в нашому таборі вистачало антисемітів, що знущались би з нього або й німцям могли виказати. Я спитав його: „А як же ти викручувався на обшуках тощо?“ Він мені пояснив, що мав друга, студента-медика з Москви, і той, розуміючи, яке це небезпечне діло, акуратненько полагодив йому там, що треба, хірургічною ниткою, коли його призвали до армії. Але тепер там знов розійшлося, бо в нього ж так часто збудження буває. І ось він хоче знати, чи жінки... ну, і так далі. А мені знов причина плавати ночами та потерпати зі страху — не через жінку, я ж не знаю, чи жінки щось таке помічають, ні, просто Віктор Генріхович був страшенний антисеміт, та було й таких декілька, що з само! заздрості та недовіри виказали б Бориса німцям, а тоді... тоді його б ніяка високопоставлена персона не врятувала. Тоді все пропало б».

Високопоставлений добродій: «Мушу вам сказати відверто: я неабияк розсердився на нього, коли вже потім дізнався про той його роман. Так, розсердився. Адже це ні в які ворота не лізло. Він же не міг не знати, як це небезпечно, і повинен був розуміти, в яке прикре становище потрапили б усі ми, хто опікувався ним,— а він же знав, що ним хтось опікується. Застукавши його, розмотали б за цю ниточку весь клубок. А ви самі знаєте, що в таких випадках нікому не було пощади. Правда, все обійшлось, я тільки потім страху набрався і зовсім не приховував перед тією панною... чи то пані Пфайфер, як уразила мене ця невдячність. Так, я вважаю, що це невдячність. Господи, задля якоїсь амурної пригоди так ризикувати! Я, звичайно, весь час цікавився через своїх посередників, чи все в нього гаразд, і не раз відчував спокусу поїхати туди нібито в якихось справах і глянути на нього, але так і не піддався тій спокусі. Я й так мав через нього чимало клопоту, бо він кілька разів явно підбурював людей у трамваї, умисне чи невмисне, цього я не знаю, але на нього й на конвоїрів надходили заяви, і фон Кам мусив на них реагувати. Знаєте, що він робив? Співав, їдучи вранці в трамваї,— здебільшого тільки мугикав собі під ніс, але часом і виразно, так, що слова можна було розібрати, і знаєте, які? Другу строфу з „Браття, до сонця, до волі“: „Гляньте, як лави мільйонні З ночі пливуть і пливуть, Їхнє могутнє жадання Нашу осяяло путь“,— як, по-вашому, розумно це було — співати таке змореним, невиспаним німецьким робітникам і робітницям уранці, в переповненому трамваї, за рік після Сталінграда — і взагалі співати в такий грізний час? Уявіть-но собі, що він — а я певен, що він це робив без ніякої задньої думки,— що він проспівав би третю строфу: „Вічне ярмо поламайте, Скиньте ненависний гніт, Стяг наш багряний розмайте, Працею світ оновіть“? От бачте, мені недарма приклеїли епітет „червоний“. Яка це халепа була! Конвоїра покарали, фон Кам, як виняток, подзвонив мені — звичайно ми спілкувались через посланців — і спитав: „Що це за провокатора, ти мені підсунув?..“ Ну, якось уладнали, але скільки було мороки! Знов хабарі, знов посилання на відділ „Чужоземні армії сходу“... а потім сталося ще страшніше: один робітник звернувся до Бориса в трамваї, шепнув йому: „Держись, товаришу, скоро перемога!“ Конвоїр почув, і його насилу умовили, щоб забрав свій рапорт,— адже той робітник міг за це життям заплатити. Ні, справді, дяки я за це не мав. Самі прикрощі».

Виникла потреба ще раз відвідати того добродія, що за своїми масштабами цілком міг витіснити Бориса з ролі головного героя: Вальтера Пельцера, сімдесяти років, власника жовто-чорного бунгало на узліссі. Одну стіну тої будівлі прикрашують густо позолочені металеві сарни, другу — густо позолочені металеві коні. Господар має верхового коня, стайню для нього, автомобіль (досить високого класу), другий автомобіль для дружини (середнього класу), і коли авт. відвідав його вдруге (проте не востаннє), то застав