Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

Потім капітан надів каску, і його широке, добродушне, смагляве обличчя мало дуже кумедний вигляд, коли він казав комусь коло себе:

— Чорт, прорвались у третьому й четвертому квадратах, треба їхати туди.

Ще один голос гукнув у глибину будинку:

— Зв'язківця-мотоцикліста до пана капітана!

Вигуки луною покотились по будинку, все тихшаючи: «Зв'язківця-мотоцикліста до пана капітана!», «Зв'язківця-мотоцикліста до пана капітана!»

Потім затріскотів мотоцикл, Файнгальс чув, як та суха тріскотнява дедалі ближчає, ось мотоцикл вихопився з-за рогу, сповільнюючи швидкість, а врешті зупинився перед ним, запилюжений, тихо фуркочучи мотором, і мотоцикліст із утомленим байдужим обличчям, ледь підскакуючи на сідлі, гукнув у вікно:

— Зв'язківець прибув, пане капітане!

І капітан, широко, повільно ступаючи, з сигарою в зубах вийшов із дверей, схожий у касці на похмурий товстий гриб, неохоче заліз у коляску, кинув: «Гайда!» —і мотоцикл, підстрибнувши, швидко, здіймаючи хмари пилюки, потарахкотів геть, у клекіт бою попереду.

Файнгальс навряд чи зазнавав коли такого щастя. Він майже не відчував болю; було тільки якесь ледь неприємне відчуття в лівій руці, що лежала, товсто вмотана в бинти, поруч нього, здерев'яніла, закривавлена, мокра й чужа, а все інше — ціле й здорове; він міг підняти одну ногу й другу, поворушити пальцями в чоботях, підняти голову, міг, лежачи, курити, дивитись на сонце, що зависло на сході десь на долоню вище сірої хмари куряви. Весь гамір ніби подаленів, заглух, неначе голову йому вкутали у вату, і він згадав, що вже майже двадцять чотири години нічого не їв, крім отого кислувато-синтетичного льодяника, й не пив нічого, крім кількох ковтків іржавої, теплої води з присмаком піску.

Відчувши, що його піднімають і несуть, він заплющив очі, але бачив усе; все було вже знайоме йому, колись таке вже сталося з ним. Крізь смердючий вихлоп автомобіля, що фурчав мотором, його внесли в гарячий, пропахлий бензином кузов, ноші завищали на полозках, а потім ревнув мотор, і гамір надворі почав ще дужче даленіти, майже непомітно, так само як він напередодні ввечері ближчав. Тільки поодинокі снаряди вибухали в передмісті — спокійно, через рівні проміжки, і, помічаючи, що засинає, Файнгальс подумав: «Добре, що цього разу все скінчилося так швидко...» Тільки хотілося пити, боліли ступні й було трохи страшно.

Коли машина різко спинилась, він прокинувся з дрімоти. Хтось шарпнув двері, знов завищали на полозках ноші, і його внесли до прохолодного білого коридора. Там була тиша, і ноші стояли рядочком, ніби шезлонги на вузькій палубі; він побачив перед собою голову з густим чорним чубом, що лежала спокійно, а далі — другу, лису, що весь час сіпалась, а попереду, на перших ношах, біліла геть забинтована, потворно видовжена, і з того сувою марлі вихоплювався голос — різкий, дзвінкий, чистий, безпорадний і зухвалий водночас, знайомий полковників голос і злітав до стелі криком:

— Шампанського!

— Сечі своєї напийся,— спокійно порадила лиса голова. Позаду хтось тихо, обережно захихотів.

— Шампанського! — несамовито кричав голос.— Холодного шампанського!

— Заткни пельку!— спокійно мовив лисий.— Заткни нарешті пельку.

— Шампанського! — жалібно заскиглив полковник.— Хочу шампанського...— Біла голова впала назад на ноші, з-під тугих завоїв бинта виднів кінчик гострого носа, а голос залунав ще різкіше: — І жінку!.. жіночку!..

— Сам обходься,— озвався лисий.

Потім нарешті забинтовану голову винесли, і стало тихо.

В тій тиші чутно було нечасті вибухи снарядів десь на околицях міста, глухі далекі вибухи, що долинали неначе з самого краю війни. А коли знову внесли полковника, що вже мовчав, повернувши набік забинтовану голову, і натомість винесли лисого, надворі почувся звук автомобільного мотора. Тихе завивання швидко, майже грізно наближалось, ніби хотіло протаранити білий прохолодний дім. Та завивання раптом стихло, і надворі хтось щось крикнув, а коли всі обернулися, сполохані з мирної дрімотної втоми, то побачили генерала, що повільно йшов понад рядом нош і мовчки клав на коліна кожному пораненому пачку сигарет. Його кроки ближчали в усе гнітючішій тиші, і ось перед Файнгальсом з'явилось обличчя генерала: жовте, велике, сумне, зі сніжно-білими бровами й темнуватим осадом пилюки круг тонкогубого рота. На тому обличчі можна було прочитати, що й цей бій він програв...

Він почув голос, що промовив: «Брессен! Брессен, гляньте на мене»,— і здогадався, що це голос Клевіца, дивізійного лікаря — його, напевне, прислали спитати, коли він повернеться. Але він не хотів вертатись, не хотів чути й бачити більш нікого зі свого полку — тож і не глянув на Клевіца Він застигло втупив очі в картину, що висіла перед ним праворуч, майже в самому темному кутку: сірі овечки на зеленій траві, а посеред них грає на флейті вівчар у синьому плащі.

Про що він думав, ніхто б не здогадався, а думав він про дуже неприємні речі, проте думав охоче. Він не знав, чи справді чує голос Клевіца; звісно, він чув його, але не хотів цього