Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

Унтер-офіцер узяв зі столу його солдатську книжку, розгорнув, подививсь туди, тоді глянув на нього й спитав:

— Ваше прізвище Файнгальс?

— Так точно.

— Ви архітектор? Умієте креслити?

— Так точно.

— Ротним писарем може придатися, пане обер-лейтенанте.

— Чудово,— сказав обер-лейтенант і глянув у бік міста, а Файнгальс теж глянув туди, куди дивився обер-лейтенант, і побачив, що так притягувало його зір: сонце лежало в кінці вулиці, між двома будинками, на землі,— дивне, ніби сплюснуте, блискуче яблуко, просто лежало між двома брудними будинками румунського передмістя на землі, яблуко, що на очах втрачало блиск і неначе лежало вже у власній тіні.

— Чудово,— сказав обер-лейтенант ще раз, і Файнгальс не знав, чи має він на увазі сонце, чи тільки повторює слівце за звичкою. Файнгальс думав, що він уже чотири роки як пішов із дому, вже чотири роки, а тоді в повістці було сказано, що його призивають на кількатижневу перепідготовку. Аж тут почалась війна.

— Ідіть пити,— сказав унтер-офіцер Файнгальсові.

Файнгальс побіг туди, куди подалися всі, і зразу знайшов воду: замість колонки просто іржава труба зі старим садовим краном серед миршавих соснових стовбурів, і струмінчик із неї був завтовшки з мізинець, але ще гірше було те, що там стояло, товпилось душ із десять і всі пхалися до крана з казанками, відштовхуючи один одного.

Від вигляду текучої води Файнгальс мало не зомлів. Він вихопив з ранця казанок, протиснувся поміж солдатами і раптом відчув у собі безмежну силу. Увіпхав свого казанка між інші, посеред отого рухливого зборища бляшаних отворів, і вже не бачив, котрий там його; простежив поглядом по своїй руці, побачив, що на його казанку емаль темніша, різким поштовхом посунув руку вперед і відчув, аж затремтівши: казанок важчає. Він уже сам не знав, що прекрасніше: пити чи відчувати, як казанок наливається вагою. Раптом він потяг казанок до себе, бо руки затремтіли всіма жилками від кволості, втратили силу. Позад нього вже гукали: «Шикуй-ся!» — а він сів, узяв казанок між коліна, бо не мав сили підняти його, зігнувся над ним, як собака над своєю мисочкою, тремтячими пальцями нахилив казанок до себе, так що поверхня води торкнулася губів, а коли верхня губа занурилася й він почав сьорбати воду, що барвисто затанцювала перед його очима, замигтіла: «Вода, одав, даво...» — з божевільною виразністю зринув перед ним уявний напис: «Вода». Руки знов наповнились силою, він підняв казанок і напився.

Хтось ривком підвів його, штовхнув уперед, і він побачив, що там стоїть рота, попереду обер-лейтенант гукає: «Вперед, вперед!» —і він узяв гвинтівку на плече й став спереду, куди показав йому помахом руки унтер-офіцер.

І вони рушили кудись у темряву; він рухався ніби несамохіть, він, власне, хотів би впасти, але йшов несамохіть уперед, власна вага змушувала його згинати коліна, а коли коліна згиналися, зболілі ноги посувались уперед, тягли за собою багатопудові тягарі болю, непомірно великі, більші від ніг, його ноги були замалі для цього болю, а коли він посунув уперед ноги, тоді знову почало рухатись усе тіло — сідниця, плечі, руки, голова, і знов тіло примушувало згинатися коліна, а коли коліна згиналися, зболілі ноги посувались уперед...

Через три години він зморено лежав десь на пожухлій степовій траві й дивився вслід комусь, що повз далі в сірому мороку; той хтось приніс йому два масні папірці, скибку хліба, трубочку льодяників, шість сигарет і сказав:

— Ти знаєш пароль?

— Ні.

— «Перемога». Пароль —«Перемога».

І він тихо повторив: «Пароль — „Перемога“», і те слово мало на язиці смак теплуватої води.

Потім він розгорнув трубочку льодяників, поклав одного в рот, а коли відчув у роті слабенький кислувато-синтетичний смак, це погнало з залоз слину, він проковтнув перший приплив тієї підсолодженої гіркоти, і раптом почув виття снарядів, що вже кілька годин вистрілювали десь попереду, вібруючи, шарудячи, гуркочучи, мов погано забиті ящики, перелітали через них, а тоді позаду вибухало. Другий снаряд упав перед ними, не дуже далеко. Схожі на гриби фонтани піску розповзалися по ясно-темному східному небосхилу, і йому спало на думку, що тепер позад них темно, а попереду — трохи світліше. Третього залпу він не почув — поміж ними неначе хтось трощив ковальськими молотами фанеру, так тріщало й близько, небезпечно летіли скалки. Землю й пороховий дим несло над самісінькою землею, і коли він упав, притиснувся до землі, уткнувши голову в землю, яку сам викидав з окопа, то почув, як по лінії перебіг наказ: «В атаку, готуйсь!» Слова прошелестіли з правого флангу на лівий, ніби просичав, догоряючи, запальний шнур, тихо й загрозливо, і коли він почав поправляти, пристібати на собі ранець, поряд гримнуло, і хтось наче відбив йому руку й шарпонув за плече. Всю ліву руку залило теплою вологою, він підняв обличчя з землі й гукнув: «Мене поранило!» — але сам не чув, що гукав, тільки почув чийсь тихий голос: «Кізяк». Дуже далекий, немов відгороджений від нього товстими скляними стінами, дуже близький і все ж далекий.

«Кізяк,— сказав голос, тихий, чемний, далекий, приглушений голос: — Кізяк, капітане Бауер, слухає». Потім — тиша, і голос промовив: «Я вас чую, пане підполковнику». Пауза, мертва тиша, тільки десь далеко щось булькотіло, сичало, пшакало, ніби бігло через край. Потім він похопився, що заплющив очі, й розплющив їх; побачив капітанову голову, і голос тепер був чутніший,