Читати книгу - "Брама"

— Почуття провини, — відповідаю одразу, ще не знаючи, про що говоритиму.

— Через що?

— Через… Я не впевнений.

Я підношу зап’ясток і дивлюся на годинника. Маємо ще двадцять хвилин. За цей час може трапитися багато чого, і я припиняю міркувати, чи дійсно хочу піти. Це роз’ятрює мене. На вечір я запланував пограти у подвійний бридж і в мене є всі шанси потрапити до фіналу, якщо я все не зіпсую і сконцентруюсь.

— Зіґфріде, я хотів би сьогодні піти раніше, — говорю я.

— Через що ти відчуваєш провину, Робе?

— Я не впевнений, що пам’ятаю.

Чухаю шию ведмедика і гигикаю:

— Це все дуже славно, Зіґфріде, попри те, що я звикав до цього деякий час.

— Через що ти відчуваєш провину, Робе?

Я починаю кричати:

— Через те, що я вбив її, ідіоте!

— Уві сні?

— Ні! Насправді. Двічі.

Я знаю, що дихаю тяжко, і розумію: давачі Зіґфріда це зафіксували. Я щосили намагаюся контролювати себе, щоб у нього не виникали дурнуваті ідеї. Аби дати лад власним думкам, я ще раз перебираю їх.

— Насправді я не вбивав Сильвію. Але намагався! Я бігав за нею з ножем!

Зіґфрід говорить спокійно і переконливо:

— У твоїй історії хвороби сказано, що в руці ти тримав ніж, коли посварився зі своєю подругою. Там не сказано, що ти «бігав за нею».

— Ну а якого ж біса мене забрали? Мені просто пощастило, що я не перерізав їй горлянку.

— А ти взагалі нападав на неї з ножем?

— Нападав? Ні. Я занадто збожеволів, тому кинув ножа на підлогу і вдарив її.

— Якби ти дійсно намагався її вбити, хіба не скористався б ножем?

— Хе! — це прозвучало як «Фу!»: це те саме, що «Пшо!». — Зіґфріде, шкода, що тебе там не було. Можливо, ти б умовив їх не забирати мене.

Весь сеанс зіпсовано. Знаю, що не слід було розповідати йому про свої сни: він завжди перекручує їх. Я встаю, презирливо дивлячись на химерну обстановку, яку Зіґфрід улаштував задля мого добра, тому я вирішую прямо все йому висловити, рубанути з-за плеча.

— Зіґфріде, — починаю я, — як на комп’ютер, ти досить непоганий хлопчина, і я тішуся цими сеансами в інтелектуальному плані. Та ось що: тобі не здається, що ми зайшли надто далеко. Ти просто збурюєш старий непотрібний біль і, чесно, я не знаю, чому дозволяю тобі це.

— Робе, твої сни переповнює біль.

— То хай він там і залишається. Я не хочу знову повертатися до тих паскудних речей, якими мене напихали в інституті. Так, можливо, я хочу переспати з матір’ю. Може, ненавиджу свого батька, бо він помер і залишив мене сиротою, то й що?

— Я знаю, що це риторичне запитання, Робе, але єдиним способом поквитатися з такими думками є їх висловлення.

— Навіщо? Щоб зробити мені боляче?

— Щоб унутрішній біль вийшов назовні й ти зміг із ним боротися.

— Можливо, було би простіше, якби я дозволив йому трішки поболіти всередині? Ти ж сам казав, буцімто я досить урівноважений, еге ж? Я не заперечую, що певна користь із цього є: після деяких сеансів, Зіґфріде, мені дійсно стає легше. Я виходжу звідси з новими думками. Сонце на куполі сяє яскравим і чистим промінням і всі усміхаються мені. Проте останнім часом це припинилося. Мені здається все дуже нудним і непродуктивним. Як ти поставишся до того, якщо я скажу, що хочу зав’язати?

— Відповім, що це тільки твоє рішення і завжди було таким.

— Ну, можливо, я так і вчиню.

Старий чортяка тримає паузу. Він знає, що я не буду цього робити, і дає мені час, щоб я сам це второпав, а відтак питається:

— Робе, чому ти стверджуєш, що двічі вбив її?

Спершу я дивлюся на годинника, а потім кажу:

— Гадаю, я просто обмовився. Зіґфріде, мені дійсно час іти.

Я намагаюся згаяти час у кімнаті відпочинку. Насправді мені немає від чого відпочивати. Я просто хочу вибратися звідси. Цей Зіґфрід із його тупорилими питаннями… Вважає себе за такого мудрагеля досвідченого, але що може знати іграшковий ведмедик?

Того вечора я повернувся до своєї кімнати, проте довго не міг заснути; рано-вранці Шикі розбудив мене і розповів, що відбувається. Вижили лише три проспектори й оголошено їхню базову винагороду: сімнадцять мільйонів п’ятьсот п’ятдесят тисяч доларів без урахування відсотків.

Я враз прокинувся:

— За що? — запитав я нетерпляче.

Шикі відповів:

— За двадцять три кілограми артефактів. Гадають, що це ремкомплект, скоріш за все для корабля, оскільки його знайшли в посадковому модулі на поверхні планети. Та принаймні це якісь інструменти…

— Інструменти.

Я встав, розпрощався з Шикі й побрів униз тунелем до загального душу, думаючи про інструменти. Це багато означало: можливість відкрити механізм двигуна зорельотів гічі без вибуху, змогу дізнатися принцип дії двигуна і спосіб побудувати такий самотужки. Інструменти могли