Читати книгу - "Томасина"

— Я помилявся, — зізнався Мак-Дьюї. — І я їй вдячний. Я… я… — він став плутатися у словах. — Я зрозумів, що хочу їй допомогти.

При слові «допомогти» очі пастора за скельцями золотих окулярів загорілися розуміючим вогником, сам він подався вперед, спершись на стіл, і поглянув на свого друга неначе вперше. Це мало означати задоволення із приводу іронії життя та співчуття до того, з кого воно глузувало. І він сказав:

— Ти вчинив дуже добре.

Його, можливо, так і підмивало сказати: «Ти кажеш: допомога, я розумію: любов», та він не став цього робити.

— Вона невинна і добра, — повторив Мак-Дьюї, — але трохи не в собі — не від світу цього, я б сказав. Так, але не буйна. Вона щиро переконана, що тварини її розуміють. Щоправда, вони їй таки коряться, як діти малі, але це може мати й природне пояснення. І ще вона зізналася, що спілкується з ангелами, чує їхні голоси та лопотіння крил.

Містер Педді на хвильку замислився, а потім мовив:

— Знаєш, колись жив такий собі Франциск, який виходив на околиці Ассиза і читав птахам проповіді, але перш ніж почати, він просив їх замовкнути, і вони йому корилися. І знаєш, ніхто не вважав це дивацтвом — ані тоді, ані згодом. Франциск називав мешканців полів, води та неба своїми братами і сестрами — і потім це переконання розділяло багато учених — як не крути, а схожість в анатомії нікуди не сховаєш…

Мак-Дьюї спалахнув, чим дуже потішив Педді, бо той Мак-Дьюї, що прийшов до нього, спокійний, принишклий — був надто вже неприродним.

— Хай тобі грець, Ангусе, тебе ні на чому не зловиш! Ти слизькіший за в’юна. Чи тобі не розуміти того, що Лорі живе не так, як живуть усі люди, вона, не знати з якого це дива, махнула рукою на реальний світ, щоб жити в дійсності, яку вона сама створила. Вона…

— Так, Ендрю, все воно так, — перебив його Педді. — Ваш брат медик на все має підхожі ярлики і ліпить їх на все, що не в’яжеться з вашими поглядами про «нормальний світ»: неврастенія, шизофренія, психоз, депресивний синдром… Всі мають бути прокласифіковані, і ті, хто чує голос Бога, — теж. І якщо вас послухати, то нам, вірянам, тільки те й лишається, що стати на облік у найближчій божевільні.

Така відсіч розлютила Мак-Дьюї ще дужче.

— Тобто, як на тебе, то Лорі цілком нормальна, я правильно тебе зрозумів? — мовив він не без викличних ноток, і Педді з задоволенням відзначив його тон.

Він підвівся, підійшов до вікна, що виходило на ошатну побілену церкву і цвинтар з посірілими надгробками, за якими плескалися блакитні води Лоху, і став ретельно думати, як йому відповісти. Придумавши, він знов розвернувся до друга.

— Якщо жити і спілкуватися чи пробувати спілкуватися з Вищим Началом в якийсь із сотні різних способів — це безумство, тоді дев’яносто відсотків мешканців цієї планети — божевільні. Або давай я поясню це так: Ісус заворожив людей тим, що виявляв співчуття. Дві тисячі років тому Він приніс любов, жаль і ласку в цей грубий, божевільний світ. Проте що довше існує цей світ, то більше віддаляється від Його розуміння речей. З п’ятсот років тому Лорі могли б оголосити святою.

— Або відьмою, — похмуро додав Мак-Дьюї. — Її й сьогодні часом так називають. — Він вирішив повернутися до теми. — Ну добре, а якби вона була божевільна чи трохи не в собі, психотична, така, що тікає від реальності у світ фантазій. Ти ж знаєш, такі теж є, божевілля — це не вигадки, а хвороба…

— Припустимо, — погодився Педді, — і що тоді?

— Ну, — промовив Мак-Дьюї, який був близький до розпачу, — якби вона була — ненормальною чи навіть, як ти кажеш, святою, самозреченою, — чи було б тоді гріхом…

Тут він запнувся, не наважуючись відкритися другові, що до нестями закохався в Лорі і не бачить виходу з цього глухого кута. Одружитися з божевільною — де це бачено?

Кругленький священик відійшов від вікна, тицьнув коротким пухлим пальцем у Мак-Дьюї та суворо запитав:

— Ендрю Мак-Дьюї! Що ж ти такого накоїв, що тебе, безбожника, це так турбує? Чи відомо тобі, що зогрішити може тільки той, хто вірить, а одне з покарань, які накликає на себе своїм невірством агностик, — це його неспроможність пізнати, що є гріхом?

— Ангусе, ти що, кепкуєш з мене? — знітився Мак-Дьюї.

— Анітрохи! Чи ти сам не бачиш, що заганяєш себе до парадоксу, котрий не має відповіді? Ти запитуєш, чи не буде гріхом полюбити, одружитися і народити дітей разом з жінкою, котру ти вважаєш не сповна розуму. А чи розумієш ти, що коли б ти вірив у Бога, то не вважав би Лорі божевільною, а бачив би в ній тільки гарний, ніжний, добрий, ні з чим незрівнянний і гідний похвали анахронізм нашої черствої та бездушної доби?

— Бог!.. Знову твій Бог, — не відповів, а проревів Мак-Дьюї. — Від твого Бога немає ніякого порятунку!

— Ендрю, його ніколи і не було! — підвищив тон Педді. І потім, дещо м’якше, додав: — І не треба так дивуватися, що я про Нього говорю. Якщо ти підеш до психіатра, то тільки й чутимеш від нього, що про неврози та лібідо; лікар розповідатиме тобі про залози і органи; а у водопровідника тільки й мови, що про раковини та про насоси. Так чому ж тебе дивує, що священик у розмові з тобою згадує Бога?

— Ангусе, ти ставиш мені непосильне завдання, — знесилено відповів Мак-Дьюї.

— Та невже? А от мені так не здається. Ви з Лорі стоїте на протилежних полюсах ваших протилежних світів. Якщо ви двоє — ти і вона — могли бодай трохи просунутись назустріч одне одному…

— Кажу ж тобі, це неможливо. Ти знав, що вона чує… голоси? — Сказати «Голос Неба» Мак-Дьюї не зміг би, навіть якби дуже захотів. Ледве закінчивши запитання,