Читати книгу - "Незвіданий світ"

промовця, аби ні в кого не залишалося жодного сумніву. (Сміх, шум). Не буду нагадувати зборам, що професор Самерлі — тільки номінальний керівник експедиції. Всіма ж своїми успіхами вона завдячує мені, бо головною дієвою особою був усе ж таки я. Це я провів трьох присутніх тут джентльменів до плато і, як ви чули, переконав їх у правдивості своїх свідчень. Ми сподівалися, що, повернувшись, не зустрінемо нікого, хто дозволив би собі не йняти нам віри. Пам’ятаючи, проте, свій попередній виступ, я привіз із собою деякі докази, що мусять переконати кожну розумну людину. Як казав уже вам доповідач, людиномавпи сплюндрували наш табір і між іншим побили наші негативи. (Сміх, жарти, вигуки з задніх лав: „Розказуйте комусь іншому!“) До речі, стосовно людиномавп мушу сказати, що деякі звуки, які я чую тепер, нагадують мені про цих цікавих створінь. (Сміх). Незважаючи на знищення неоціненних негативів, у нашому багажі залишилося ще достатньо переконливих світлин, які відображають умови життя на плато. Може, ви скажете, що ці світлини підроблено? (Голос: „Такі“ — і жвава суперечка, внаслідок якої кількох чоловіків виводять із зали). Негативи показали експертам. Які інші речові докази могли привезти члени експедиції? Нам довелося залишати плато за таких умов, коли брати з собою багато багажу було неможливо. А втім, у професора Самерлі є колекція метеликів і жуків, де ви побачите купу нових, невідомих ще видів. Це вам не доказ? (Багато голосів: „Ні!“) Хто сказав ні?

Доктор Ілінґворт. Ми кажемо, що таку колекцію можна було зібрати і в іншій місцевості, а не тільки на доісторичному плато. (Оплески).

Професор Челленджер. Що ж поробиш, сер? Доводиться схилитися перед вашим науковим авторитетом, дарма, що ваше наукове ім’я мені, мушу зізнатись, невідоме. Залишимо тоді світлини та колекції. Я переходжу до різноманітних і точних відомостей, які ми маємо в питаннях, ніколи ще досі не висвітлюваних. Наприклад, про хатній побут птеродактилів. (Голос: „Нісенітниця!“ і шум.) Я кажу, що з хатнім побутом птеродактилів ми обізнані дуже добре. Можу показати вам один зроблений із натури малюнок, який мусить довести вам...

Доктор Ілінґворт. Жоден малюнок не може нам довести нічого.

Професор Челленджер. Ви хотіли би побачити саму натуру?

Доктор Ілінґворт. Безсумнівно.

Професор Челленджер. І ви згодилися би на це?

Доктор Ілінґворт. Безперечно.

Саме тієї миті і відбулася сенсаційна сцена, драматичнішої за яку не знає історія науки. Професор Челленджер зробив знак, і містер Мелоун підвівся й пішов за поміст. За хвилину він з’явився знову в супроводі велетенського негра. Вони несли якийсь великий ящик, вочевидь, важкий, і поставили його перед професором. Всі завмерли й захоплено чекали. Професор Челленджер відкрив кришку, що відчинялася, як віко скрині, нахилився над ящиком, зазирнув туди і, хляскаючи пальцями, кілька разів ласкаво промовив:

— Ну ж бо, виходь, голубчику!

Почувся якийсь хруск, і з ящика визирнуло, а потім вилізло й сіло на край страшне, огидне створіння. Герцог Даргемський покотився в місце для оркестру, але численна аудиторія ніби й не помітила цього.

Голова потвори нагадувала найжахливіших чудовиськ, створених хворобливою фантазією Середньовіччя. Вона була люта, злісна, з двома маленькими червоними очима, що горіли, наче жаринки. В довгому хижому дзьобі блищали два ряди гострих зубів. Плечі її були стулені й ніби вкриті якоюсь сірою шаллю. То було втілення дракона, про якого нам розповідали в дитинстві. Публіка заметушилася — хтось кричав, дві дами в першому ряді знепритомніли і впали з крісел, на помості всі посунули назад, немов збираючись, за прикладом голови, плигнути в оркестрову яму. Одну мить можна було боятись загальної паніки. Бажаючи заспокоїти аудиторію, професор Челленджер підніс угору обидві руки, але цей рух налякав тварину. Її дивовижна шаль зненацька розгорнулася, виявившись двома перетинчастими крилами. Хазяїн ухопив її за ноги, та було пізно. Страховисько знялося з ящика й почало кружляти по залі, витріскуючи своїми десятифутовими крилами й наповнюючи приміщення важким смердючим духом. Вереск натовпу на галереї, що із жахом дивився, як наближаються ці палаючі очі, остаточно роздратував звіра. Він літав дедалі швидше, стукаючись об стіни та люстри.

— Вікно! Заради Бога, зачиніть вікно! — гукав із помосту професор Челленджер, витанцьовуючи та ламаючи в розпачі свої руки. На жаль, було запізно. Тварина підлетіла до вікна, протиснулася крізь нього і зникла. Професор Челленджер, затуливши руками обличчя, упав у крісло, а публіка з полегшенням зітхнула.

Тоді... о, як описати те, що тоді сталося? Захват більшості й цілковите каяття меншості з’єдналися в одну хвилю ентузіазму, що перекотилася залою, перехопилася через місця для оркестру, затопила поміст і піднесла чотирьох героїв. (Ловко, Мак, ловко!). Аудиторія спокутувала свою несправедливість. Всі були на ногах. Галаслива юрба оточила наших мандрівників і запально вітала їх.

— Понесімо їх! Понесімо! — кричали сотні голосів.

В одну мить над головами натовпу піднеслися чотири постаті. Даремно силкувалися вони звільнитися. Їх міцно тримали. Та й навряд чи їм пощастило би стати на землю — так багато було людей.

— На вулицю! На вулицю! — гукали голоси. Натовп розступився, і герої на плечах своїх найпалкіших прихильників повільно попливли до виходу. На вулиці творилося щось надзвичайне. Біля Квінс-Холу чекала не менше як стотисячна юрба. Вибухом оплесків привітали чотирьох героїв, коли вони з’явилися над головами натовпу, залиті світлом електричних ліхтарів.

— Дорогу! Дорогу! — вимагала юрба. І, притулившись плечима одне до одного, люди сунули вперед по Ріджент-стріт через Пел-Мел, а потім через Сент-Джеймс-стріт до Пікаділі. Руху центральній частині Лондона припинився. Зареєстровано багато сутичок між демонстрантами з одного боку й поліцією та шоферами таксі — з другого. Тільки близько опівночі, доставивши мандрівників у квартиру лорда Рокстона в Олбені й проспівавши патріотичних пісень, юрба розійшлася по домівках. Так скінчився один із найбільш видатних вечорів, що були в Лондоні протягом останнього часу».

Ось що писав мій друг Мекдон, і його звіт, хоч і трохи прикрашений, треба визнати дуже точним. Щодо інциденту з птеродактилем, то він був несподіванкою для публіки, а не для мене. Читач пригадує мою зустріч із лордом Рокстоном у його захисному вбранні. Тоді він ішов за «празьким курчам», як називав він птеродактилів, для професора.