Читати книгу - "Необхідні речі"

– Хочете знати, як серйозні гравці у тридцятих використовували цю іграшку? – м’яко запитав Ґонт.

– Звісно, – відповів Кітон.

Та насправді йому було наплювати… доки він не підняв голову. Очі Ґонта знову зустрілися з його, захопили їх, і думка про те, щоб за допомогою дитячої гри вибирати переможців, знову здалася цілком логічною.

– Ну, – почав Ґонт, – вони брали газету чи «Програму перегонів» того дня і проганяли забіги, один за одним. На цій дошці, розумієте. Вони давали кожному коню кожного забігу ім’я з газети, торкаючись олов’яного коня й одночасно називаючи кличку. Тоді заводили механізм і запускали. Так вони проганяли весь список – вісім, десять, дванадцять забігів. Тоді йшли на іподром і ставили на коней, які вигравали в іграшці.

– І це спрацьовувало? – запитав Кітон.

Власний голос, здавалося йому, долинає з якогось іншого місця. Далекого місця. Він наче плавав у Ґонтових очах. Плавав у червоній піні. Відчуття було чудернацьке, але досить приємне.

– Здається, так, – відповів Ґонт. – Мабуть, то лише дурний забобон, але… ви б хотіли купити цю річ і спробувати самотужки?

– Так, – промовив Кітон.

– Вам «Виграшний квиток» просто кров з носа потрібен, так, Денфорте?

– Ох, та й не один. Цілий вагон, якщо можна. Скільки з мене?

Ліленд Ґонт розсміявся.

– Ой, ні. Такого мені не треба! Я ж і так перед вами в боргу! Давайте так – відкрийте гаманець і дайте мені першу купюру, яку там знайдете. Упевнений, вона мені підійде.

Тож Кітон відкрив гаманець і дістав звідти купюру, не відриваючи погляду від Ґонтового обличчя, і звісно, то була банкнота з Томасом Джефферсоном – банкнота, яка взагалі втягнула його в усі ці проблеми.

5

Ґонт заховав купюру в долонях майстерно, наче факір.

– Є ще дещо.

– Що?

Ґонт нахилився вперед. Він прямо глянув на Кітона й торкнувся його коліна.

– Містере Кітон, а ви знаєте про… Них?

Кітонові забило дух, як у сплячої людини посеред кошмару.

– Так, – прошепотів він. – Господи, знаю.

– Їх у цьому місті повно, – промовив Ґонт тим же низьким конфіденційним тоном. – Воно наводнене ними. Я відкрив крамницю менш ніж тиждень тому й уже про це знаю. Думаю, Вони можуть переслідувати мене. Взагалі я впевнений у цьому. Можливо, мені знадобиться ваша допомога.

– Так, – відповів Кітон. Тепер його голос звучав міцніше. – Богом присягаюся, ви можете розраховувати на будь-яку допомогу!

– Та ні, ми ж щойно познайомилися, і ви мені нічого, бляха, не винні…

Кітон, який уже почувався так, ніби Ґонт тепер йому найближчий друг за останні десять років, розкрив рота, щоб заперечити. Ґонт підняв руку, і протест одразу затих.

– …і ви й поняття не маєте, чи я продав вам щось, що дійсно працюватиме, чи чергового кота в мішку… того, що обертається кошмарами, якщо його штурхнути й свиснути. Упевнений, ви в усе це тепер вірите. У мене значний дар переконання, якщо можна так сказати. Але я вірю в задоволених клієнтів, містере Кітон, і лише в задоволених клієнтів. Я в цій справі багато років і збудував свою репутацію на задоволених клієнтах. Тож забирайте іграшку. Якщо вона вам допоможе, чудово. Якщо ні, віддайте її Армії спасіння чи викиньте на звалище. Що ви втрачаєте? Кілька баксів?

– Кілька баксів, – замріяно промовив Кітон.

– Але якщо вона таки працює і якщо ви зможете викинути з голови ті ефемерні фінансові проблеми, зайдіть іще раз до мене. Ми посидимо й вип’ємо кави. Так само як сьогодні зранку… і побалакаємо про Них.

– Зайшло вже надто далеко, щоб просто повернути гроші на місце, – промовив Кітон чистим, але відірваним тоном, ніби крізь сон. – Слідів більше, ніж мені вдасться замести за п’ять днів.

– За п’ять днів багато що може змінитися, – вдумливо сказав містер Ґонт. Він підвівся, рухаючись із гнучкою грацією. – У вас попереду великий день… і в мене також.

– Але Вони, – заперечив Кітон. – Що робити з Ними?

Ґонт поклав довгу холодну долоню Кітонові на руку, й навіть у своєму зачумленому стані Кітон відчув, як шлунок вивертається від того дотику.

– Про Них подбаємо пізніше, – сказав він. – Ні про що не хвилюйтеся.

6

– Джоне! – гукнув Алан, коли Джон Лапойнт прослизнув у кабінет шерифа через чорний хід. – Радий бачити!

Була десята тридцять ранку суботи, і в шерифській управі було безлюдно як ніколи. Норріс поїхав кудись рибалити, а Сітон Томас відправився в Сенфорд, відвідати своїх двох сестер, старих дів. Шила Бріґгем була в парафіяльному будинку храму Богоматері Тихих Вод, допомагала братові складати ще один лист для газети, який пояснював невинність затії з «Нічкою казино». Отець Бріґгем також хотів, щоб лист виражав його думку, що Вільям Роуз божевільний, наче «жучик-квачик»[64] у гноївці. Звісно, не можна просто вийти і заявити таке, принаймні в сімейній газеті, – але отець Джон і сестра Шила робили все можливе, щоб донести цю думку. Енді Клаттербак був десь на чергуванні, принаймні так собі думав Алан. Він не виходив на зв’язок, відколи Алан прибув до управи з годину тому. Доки не з’явиться Джон, єдиною іншою людиною в муніципалітеті, здається, був Едді Ворбертон, який розбирався з охолоджувачем води в кутку.

– Як справи, док? – запитав Джон, всідаючись на край Аланового стола.

– У суботу зранку? Та нічого особливого. Але дивися. – Алан розстебнув правий манжет сорочки хакі й закасав рукав. – Зверни увагу, що долоню від зап’ястка не відриваю.

– Ага, – погодився Джон. Він дістав пластинку «джусі фрут» із кишені штанів, здер обгортку й запхав собі в рот.

Алан показав йому праву долоню, перевернув, щоб продемонструвати тильний бік, тоді стиснув кулак. Поліз усередину лівим указівним пальцем і дістав невеличке «вушко» шовку. Стрепенув бровами на Джона.

– Непогано, нє?

– Якщо це Шилин шарф, вона не втішиться, коли помітить, що він весь зім’ятий і смердить твоїм потом, – зауважив Джон, взагалі не здивований.

– Я ж не винен, що вона його на столі лишила, – відмахнувся Алан. – Та й взагалі, маги не пітніють. А тепер я кажу гей-го-абракадабра! – Він висмикнув Шилин шарф із кулака й драматично розвіяв його в повітрі. Шарф напнувся, тоді опустився на Норрісову друкарську машинку, ніби яскравий метелик. Алан перевів погляд на Джона, тоді зітхнув: – Не вражає, так?

– Гарний трюк, – визнав Джон, – але я вже його не вперше бачу. Раз, мабуть, тридцятий-сороковий?

– А ти що думаєш, Едді? – гукнув Алан. – Незле як на заступника Доґа[65] з глухомані, нє?

Едді навіть не відірвався від охолоджувача, який він саме наповнював із пластикових бутлів з етикетками «ДЖЕРЕЛЬНА ВОДА».

– Звиняйте, шерифе. Нічо не бачив.

– Ай, та все з вами ясно, – промовив Алан. – Але я, Джоне, працюю над удосконаленнями. Це буде просто вау, от побачиш.

– Ага. Алане, ти ще хочеш, щоб я перевірив туалети в тому новому ресторанчику