Читати книгу - "Легенди Львова"

Відкинув кілька тіл і побачив її. Лежала ціла й неушкоджена, але бліда і холодна.

Схопив її хлопець на руки, виніс із шатра і щосили побіг до коня. За хвилю він уже мчав у напрямку Львова.

Їхав отак цілий день і цілий вечір, а рівно опівночі дівчина стрепенулася й ожила.

– Де я? – скрикнула вона. – Що зі мною? Куди ти мене везеш?

– Я – Вайда. Циган зі Львова. Я втрапив на ваш табір і, як побачив тебе, то вирішив, що будеш моєю. І викрав тебе.

– Ти збожеволів? Та ж мої брати певно вже слідом твоїм їдуть. А як наздоженуть, то вб'ють. Чи тобі невідомо, що від мертвих ніде не сховаєшся? Повертай негайно коня назад!

– Я братів твоїх не боюся, ані кого іншого. І ти будеш моєю, хоч би я мусив з цілим світом за тебе битися.

Щойно промовив це, як далеко позаду долинув стукіт кінських копит.

– Горе тобі! – заголосила дівчина. – Вони нас наздогнали!

Так воно й сталося. Брати наздогнали втікачів, сестру забрали, а Вайду побили так, що він довго без пам'яті лежав. А коли очуняв, то сів на коня і назад рушив туди, де мертвий табір розташувався. Поклав собі без дівчини додому не повертатися.

Пізно вночі прибув на те саме місце і знову причаївся в кущах неподалік. Цигани співали і танцювали, а на світанку розбрелись по шатрах.

І знову Вайда викрав дівчину і намагався якнайдалі від'їхати від табору за дня, та тільки все намарно – догнали його брати і скинули з коня і жорстоко побили.

– Ні, так легко я не поступлюся, – були його перші слова, коли він отямився.

Оце впертюх! Так ніби й не чув про те, що коні у мерців прудкіші вітру і, коли у живого кінь дороги шукає, то у мертвого навпростець летить, ні ліс, ні болото, ні гори йому не перешкода, а по воді він мчить, як по суходолу.

То й не диво, що мертві брати і втретє Вайду наздогнали, але цього разу вже його не били, а сказали:

– Де ти взявся такий на нашу голову? Чи ти не тямиш, що ніколи від нас не втечеш?

– А що я маю робити, коли закохався без пам'яті у вашу сестру?

– Що робити? Ну, коли ти такий змисний, то вчини нашу волю… Сталося з нами лихо. Ми спинилися табором на лузі недалеко села, а коні наші забрели на людські поля та й жито випасли, а що не випасли – геть столочили. Ми ж, усю ніч протанцювавши та проспівавши, міцно заснули. Вранці селяни, як уздріли яку ми їм шкоду поробили, похапали вила, коси, сокири та й порубали нас, посікли геть усіх. І тепер ми спокою не маємо, а щоночі виходимо з землі. Так уже багато разів повторюється та наша остання ніч і нема їй ні кінця, ані краю, а душі наші поневіряються і спокою не мають. Коли ж ти хочеш нам помогти, то їдь за нами і поховай нас, як належиться, відспівай і помолися за упокій наших душ.

Вайда пообіцяв уволити їхню волю і брати, забравши свою сестру, зникли. Всю ніч він їхав до того місця, де розташувався мертвий табір, і якраз над ранок доїхав. Густий сизий туман клубочився довкола. Табір спав мертвим сном.

Вайда виконав прохання братів, поховав мертвий табір і відспівав. Лише одне він зробив не так: мертвої сестри не поховав таки, а знову узяв її перед себе на коня і помчав додому.

Опівночі дівчина ожила і гірко заплакала:

– Вайдо, Вайдо! Нерозумний юначе! Чому ж ти моїх братів не послухав? Чому зробив наперекір? Тепер моя душа ніколи спокою не знатиме, вічно я буду блукати і поневірятися! Горе мені, горе!

Та з тими словами циганка зникла і Вайда зостався сам. І враз відчув, як охопила його слабість така, що ледве в сідлі тримався. Вранці доїхав до Львова і впав знесилений в обійми батьків. Ще три дні він прожив у лихоманці і маячні та й помер.

ПОЛЕ КОСТЕЙ

Одного разу розташувався циганський табір на лисинецькому полі, якраз де колись татарів побито було.

Розкинули вони шатра, розпалили багаття. Циганчуки хутенько метнулися збирати ломаччя. Але окрім хмизу почали зносити й кістки, шмаття різне, поламані сагайдаки і списи – одне слово все, що під руки попадалося.

Вночі табір уклався спати, але заснути не зміг. Раптом почулися постріли, засвистіли стріли, задзенькотіли шаблі, заіржали коні – жах якийсь.

Цигани позривалися на ноги, похапали вила, сокири, рушниці, пістолі, і стали боронитися. А татарва напирає з усіх сторін.

– Алла! Алла! – лунає в повітрі.

Цигани й собі стріляти почали. Хто косою махає, хто вилами штрикає – уже й поранені є. Собаки хвости підібрали, виють сполохано. Коні циганські іржать, б'ють копитами, рвуться на прив’язі.

Але – о диво! – жодна стріла не влетіла до татарського табору й жодного татарина так ніхто й не побачив. А як перші півні заспівали, усе враз затихло.

Цигани роззирнулися і побачили довкола повно кісток і черепів людських та кінських.

– Слухайте, з ким же ми билися? – здивувалися усі. – Та ж ми самі по своїх стріляли, самі себе сокирами рубали?

І справді з десяток циганів кривавили. А весь табір завалений кістяками.

Цигани позбирали ті кості і спалили. А наступної ночі знову те саме: шум, тріск, татарське "алла", постріли і дзенькіт шабель… Цього разу невидимий ворог уже валив намети, поров подушки, пір'я кружляло в повітрі і забивалося в роти.

Цигани похапали зброю, збилися докупи і так до перших півнів простояли. А як розсвіло, побачили, що знову весь табір кістками завалено.

– Що ж воно за напасть така? – будкалися одні, збираючи кості.

– Пора нам звідси чкуряти, – вирішили інші, пакуючи намети. А старі порадилися і сказали:

– Мусимо ті кості поховати. Треба зібрати їх з усього поля.

Так вони й зробили. Позбирали кості, викопали глибоку яму і кинули туди не тільки кістки, але й попіл з багаття. Потім засипали землею, а старі жінки покропили могилу джерельною водою через решето та й по всьому.

І гадаєте табір після цього перекочував на нове місце? Еге, якби ж то так! Не знаєте ви циган. Лишилися вони ще й на третю ніч.

– Нехай там що, а мусимо дізнатися,