Читати книгу - "Село не люди"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А ось і аборигени! — плюнув Денис. Перший до жінок поспішив.
— Доброго дня, — привітався. — А скажіть, чи нема тут хати вцілілої? Ми вчені, будемо курган вивчати.
— Та пам'ятаємо ми вас, — Алка. — Восени були. А хат цілих нема.
— У вас велика машина, — підказала Раїса. — У ній можете ночувати…
— Та якось… — Денис плечима знизав.
— «Якось» краще, ніж «ніяк»… — Алка йому. Ігор озирнувся. Мазанку на пагорбі помітив.
— А он хата ціла…
— Мазанка? — перепитала Алка. — Ні, панове, вам туди не можна.
— Чому?
— Катерина там живе.
— Катерина? — Ігор пожвавішав. — Чи не Льонькина з Дариною донька?
— Вона…
— От і чудово! Катерина нам допоможе. Вона ж дівчина вдячна. Як у Києві гостювала, так я її приймав, мов королеву…
Тепер її черга.
— Ну, ну… — сказала Алка. — Йдіть… І джип загуркотів до пагорба.
Алка озирнулася навкруги, сказала Раїсі:
— Сусідко, а давай на постамент квіти у вазі поставимо.
— У мене на подвір'ї ваза валяється. Велика, глиняна, — Раїса.
— А квітів онде повно! Чуєш? Гарне село в нас буде, сусідко.
— Гарне, — усміхнулася й Раїса.
Джип зупинився біля мазанки, а вийти Денис із Ігором не можуть. Собаки, як дурні, прямісінько у вікна скачуть. Денис приспустив скло, гукнув:
— Гей, Катерина! Гостей зустрічай! Та псів віджени…
Тихо від мазанки. А у віконці свічка горить. Золото, а не свічка. Денис до Ігора:
— Ану, ти поклич… Може, спить чи…
— Невдячні люди, — скривився Ігор. — Як до Києва, то майже пішки прибігла, а як до неї…
— У тебе ще буде змога дати урок ввічливості. Гукни її. Ігор подався до вікна ближче:
— Катя! Катерина! Це я! Ігор Богданович Крупка… Ти в мене цієї зими гостювала… Катя!
Двері рипнули.
— От зараза! Удома була! — Денис тихо.
Пси замовкли, побігли до дверей. На порозі Катерина стала.
— Вийти можна? — запитав Денис і на псів показує.
— Виходьте… — і псам: — Біжіть за мазанку. Пси хвостами крутнули, дременули за хату. Із осторогою гості виходили. Усе оберталися. А Катерина з місця не зрушила — так і стояла на порозі, як укопана.
— Та ти гостям не рада? Га, Катерина? — обережно запитав Ігор.
Підійшов ближче: от ніби та сама дівчинка перед ним, що й до Києва приїжджала, а ніби й інша.
— Та ви ж не в гості, — мовила врешті. Чоловіки знітилися.
— Ну, звичайно, не просто в гості… Ми люди ділові та зайняті. Нам прохолоджуватися нема коли. Це в селі люди можуть собі дозволити півдня пісень співати. А в нас — ритм, напруга, — Денис спробував приховати роздратування. — У нас тут справа важлива. Державна.
— Нема у вас тут справ, — спокійно відказала дівчина. Ігор вухам не повірив:
— Ти як розмовляєш?! Що з тобою, Катя?
Дівчина — ані тіні розгубленості. У бік кургану подивилася:
— Не пустить вас курган. Дарма час згаяли.
— А ти… — Денис очима — кліп, кліп… — Звідки?
— Чекай, — Ігор Катерининого плеча торкнувся. — Катя… ти все не так зрозуміла. Курган — то наші справи. Ми до тебе по інше. Можна, ми в тебе зупинимося? Ну, пам'ятаєш? Як восени. Гарно було. Пісень співали. Усе село сходилося… І батьки твої… А вони де?
— Померли, — все так само спокійно відповіла дівчина.
— Померли? — Крупка-молодший розгубився.
— Померли. І село ледь не померло… Утрьох здравицю складаємо, як можемо…
Денисові ті розмови — пусте:
— То пустиш? Чи зовсім невдячною тебе батьки виховали? — втрутився. — Їдьте… Однаково курган для вас неприступний тепер, — повторила.
Ігор занервував.
— Я тобі, Катя, вірю, ти ж дівчинка місцева. Усе тут знаєш. Скажи, приїжджали люди? Уже копали курган? Так?
Катерина на Ігора подивилася. Потім на Дениса очі перевела. Зітхнула. Денисові:
— Така у вас печінка… скривджена.
— Що?! — Денис уторопати не може.
— Вам би до лікарні треба… — Катерина йому. — Оце ще трохи позволікаєте, і пізно буде. Ви б не барилися…
— Гей, дівчино! Нащо лякаєш?! — ошаленів Денис.
— Не лякаю. Бачу… Ігор напружився.
— Катя, Катя…
Вона до Крупки-молодшого обернулася:
— Мотузку шукали… Соколом стати хтіли… Нащо дурне вигадуєте? Холодно вам. Скарби серця не зігріють. Хто рахувати звик, тому важко щастя прийняти…
Крупка-молодший аж сів на колоду біля мазанки.
Катерина брови звела.
— Вибачайте. Час мені. Прощавайте… — і двері зачинила.
— Ні хера собі, — прошепотів Денис. — Що це було?
— Поїхали на курган, — відшепотів Ігор. Голос геть пропав. — Треба спробувати. На місці подивимося, хто там нас не прийме…
— Та нам, здається, тут ніхто не радий. Бач, які падлючі селяни! Як восени ми приїхали, то вони ладні були останню курку зарубати, щоб людей зі столиці пригостити. А тепер?
Що сталося? Як подуріли!
— Поїхали на курган, — Ігор його сіпає. — Не можу тут бути. Моторошно…
Курган — веселий. Травою зеленою вкритий. Від згорілої восени копи — й сліду нема.
— Добре, що я лопати прихопив, — процідив Денис. — Оце така лярва, мать її… Щоб поважним людям притулку не дати?! А ще кажуть, село… таке відкрите, доброзичливе… — та до Ігора: — Брате, а чому ми тим тіткам не веліли, щоб копати приходили?
— Не знаю, — буркнув Ігор. — Давай уже самі…
— Брате! Я помічник народного депутата! Та й ти — кандидат історичних наук…
— А під курганом — скарби. Справжні скарби! Нащо нам чужі очі? Давай уже копати!
— Ти починай… Я зараз, — Денис пішов до джипа, витяг пляшку коньяку, відкоркував. — Мені потрібен тонус. Ця дівка мене геть спантеличила. А ти будеш?
— Ти б не пив… — Ігор йому.
— А-а-а! Повірив сільській божевільній?! Мій ти вразливий друже! Ну, тоді копай, а я… — І Денис приклався до пляшки.
Крупка-молодший обійшов курган. Знайшов місце осінніх розкопок і свій хитрий знак, під яким — він точно знав — лежали дивовижні срібні статуетки, яким ціни не скласти. Лопату в руки — і ну копати.
Махав, махав, аж зопрів. А — порожньо.
— Що ж ти, Катя, наворожила?! — прошепотів. І — далі.
Аж — дзелень під лопатою!
Навколішки впав, землю руками розгрібає й озирається. «Хай би залився!» — про Дениса думає. Добрався до чогось металевого. Землю обтрусив.
— От сука! Мо', сама й підклала! — і жбурнув геть кришечку іржаву, якими жінки домашні консерви на зиму закривають.
— Що знайшов? — до Ігора доліз уже п'яний Денис.
— Кришку… Від закрутки… — відповів Ігор роздратовано.
Та не було ще такого, щоб Денис пив, мов та коняка, коли під носом скарби лежать!
— Краще бери лопату в руки і копай. Одразу протверезієш!
Курган раптом — як трусоне! Ігор відскочив — аж перечепився. У траву
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Село не люди», після закриття браузера.