Читати книгу - "Тунель"

ту розколину Аллан міг скидати каміння з вісімдесяти кілометрів подвійних штолень. Сказати правду, злощасна розколина, в якій смерть мільйони років чигала на тунельників, мала неоціненну вартість. Проекти зацікавили Аллана й проганяли похмурі видива. Ні на мить він не мав права спинитися думкою на тому, що лишилося позаду...

Спати він лягав пізно вночі й був радий, коли щастило поспати кілька годин без кошмарних, тяжких снів.

Один тільки раз Аллан вечеряв у Ллойда.

Перед вечерею з ним завела розмову Етель Ллойд. Вона з таким щирим болем говорила про смерть Мод та Едіт, що Аллан відразу почав дивитися на неї іншими очима. Несподівано Етель здалася йому на багато років старшою і зрілішою.

Кілька тижнів Аллан не виїздив із тунелю.

Ця перерва на кілька тижнів, яка за звичайних обставин стала б можливою тільки ціною величезних фінансових утрат, була для нього, по суті, вкрай бажаною. Скажена робота, що тривала з року в рік, виснажила інженерів, вони потребували відпочинку. Робітничому страйку Аллан особливого значення не надавав. Навіть тоді, коли об'єднання профспілок монтерів, електриків, слюсарів, бетонувальників, мулярів, теслярів оголосило тунелеві бойкот.

А тим часом штольням потрібен був нагляд, щоб там відразу не почався занепад. Для цієї роботи Аллан мав у своєму розпорядженні восьмитисячну армію інженерів та добровольців, яких він розподілив на окремі ділянки. Докладаючи героїчних зусиль, ці вісім тисяч підтримували лад у гігантській споруді.

Монотонно лунали дзвони поодиноких поїздів у спорожнілому, німому тунелі. Людям потрібно було багато часу, щоб звикнути до мертвої тиші штолень, які колись гули від роботи. Загони гірничих техніків, фахівців із сталевих конструкцій, електротехніків, механіків об'їздили європейські, атлантичні та американські штольні. Вони прискіпливо перевіряли кожну рейку, шпалу, заклепку, кожен гвинт. Записували, де треба щось поліпшити чи замінити. Геодезисти й математики ретельно вивчали положення і напрямок штолень. Відхилення від розрахунків загалом були незначні. Найбільші вони виявились на атлантичній ділянці «Товстого Мюллера» — три метри в ширині й два у глибині. Цю різницю можна було віднести за рахунок недосконалих інструментів, що перебували під впливом величезних кам'яних мас.

У фатальній розколині тисячі напівголих робітників Пітсбурзької компанії, обливаючись потом, день і ніч свердлили, підривали й подавали на поверхню крихкий субмариній. У тропічній спекоті розколини гриміла, вирувала робота, так ніби в тунелі нічого й не сталося. Навіть те, що добувалося за один день, мало величезну цінність.

Але довкола все лежало прахом. Мак-Сіті ніби вимерло. Ваннамейкер закрив свій універсальний магазин, двері тунельного готелю були замкнені. У робітничих селищах тулилися жінки й діти — вдови і сироти тих, що загинули.

3

Розпочату проти синдикату судову справу через кілька тижнів припинили, оскільки катастрофа, цілком очевидно, була викликана force majeure [82].

Судовий розгляд затримав Аллана в Нью-Йорку. Але тепер він звільнився й негайно виїхав з міста.

Зиму він пробув на Бермудських та Азорських островах і кілька тижнів провів у Біскайській затоці. Потім відвідав електростанцію на острові Уессан, а далі слід його загубився.

Весну Аллан прожив у Парижі. Він зупинився під ім'ям Ч. Коннера, комерсанта з Денвера, в одному старому готелі на вулиці Рішельє. Ніхто Аллана не впізнав, хоча кожне сотні разів бачило його портрет. Він умисне вибрав цей готель, щоб не зустрічатися з тим класом людей, яких найдужче ненавидів: з багатими неробами й галасливими базіками, що перебираються з готелю в готель і влаштовують свої обіди та вечері з сміховинною врочистістю.

Аллан жив зовсім самотньо. Щодня він сидів пополудні за круглим мармуровим столиком перед тим самим кафе на бульварі, пив каву й мовчки, байдужими очима дивився на гамірну вулицю. Час від часу він підводив погляд до балкона на третьому поверсі готелю на протилежному боці вулиці: кілька років тому вони жили там з Мод. Іноді на балконі з'являлася жінка у світлій сукні, і тоді Аллан не міг відвести від балкона погляд. Щодня він ходив до Люксембурзького саду — в той його куточок, де гралися тисячі дітей. Там стояла лавка, на якій він колись сидів із Мод та Едіт. І Мак щодня сідав на ту лавку й дивився на дітвору, що галасувала довкола. Тепер, через півроку після катастрофи, мертві й туга за ними помалу набували якоїсь дивної влади над ним. Протягом весни й літа Мак проїхав тими самими місцями, де кілька років тому був із Мод та Едіт. Він відвідав Лондон, Ліверпуль, Берлін, Відень, Франкфурт, і скрізь його не покидали похмурі, хворобливо-солодкі спогади.

Він зупинявся в тих самих готелях і нерідко жив навіть у тих самих номерах. Часто затримувався на хвилю перед дверима, що їх колись відчиняла і зачиняла рука Мод. Йому не важко було орієнтуватися в усіх тих чужих готелях і коридорах. Довгі роки, які Мак провів у темних підземних лабіринтах шахт, навчили його знаходити дорогу. Ночі він просиджував без сну в кріслі. Світла не вмикав і сидів нерухомо, з розплющеними, сухими очима. Іноді стиха промовляв кілька слів до Мод — як тоді, коли вона була ще жива: «Іди вже спати, Мод!», «Не псуй собі очей!» Він мучив себе докорами, що зав'язав їй світ, коли всі його думки вже були заклопотані великою справою. Йому здавалося, ніби він так ніколи й не розкрив їй усього свого кохання, ніби взагалі мало її кохав — не так, як кохає тепер. Він картав себе й страждав, пригадуючи, як йому докучали навіть нарікання Мод на те, що він її занедбав. Ні, він не зумів зробити свою маленьку, ніжну Мод щасливою. З запаленими, сповненими туги очима Мак сидів у мертвих кімнатах, поки наставав новий день. «Уже світає, пташки цвірінькають, чуєш?» — казала Мод. А Мак відповідав пошепки: «Чую, чую, люба!» І падав у ліжко.

Нарешті йому прийшло на думку купляти речі з тих священних покоїв — свічник, годинник, письмове приладдя. Власники готелів, що мали містера Ч. Коннера за знудьгованого багатого американця, безсоромно загинали величезні суми. Однак Аллан платив, не торгуючись, будь-які гроші.

У серпні він повернувся з подорожі знов до Парижа і зупинився в тому самому старому готелі на вулиці Рішельє — ще мовчазніший, ще похмуріший, з тьмяним блиском в очах. Аллан справляв враження душевнохворої, заглибленої в свої думки людини, що не помічає життя довкола. Тижнями від нього не чули жодного слова.

Якось увечері Аллан ішов покрученою, залюдненою вуличкою Латинського кварталу і раптом зупинився. Хтось вигукнув його ім'я. Але навкруги поспішали чужі, байдужі люди. Зненацька він побачив просто перед