Читати книгу - "Вечори на хуторі біля Диканьки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«А, Іване Федоровичу!» закричав товстий Григорій Григорович, що ходив по двору в сюртуку, але без галстука, без жилета і без підтяжок. Одначе й це вбрання, здавалося, обтяжувало його опасисту постать, бо піт з нього лився градом. «Що ж ви говорили, що зразу, як тільки побачитеся з тітонькою, приїдете, та й не приїхали?» Після цих слів губи Івана Федоровича зустріли ті ж таки знайомі подушки.
«Здебільшого зайнятий господарством… Я-с приїхав до вас на хвилинку, власне у справі…»
«На хвилинку! От цього й не буде. Гей, хлопче!» закричав товстий господар, і той-таки хлопчик у козацькій свитці вибіг з кухні. «Скажи Касянові, щоб ворота замкнув, чуєш, замкнув міцніше! А коні цього пана розпріг цієї ж хвилини! Прошу до кімнати; тут така спека, що в мене вся сорочка мокра».
Іван Федорович, увійшовши до кімнати, вирішив не гаяти марно часу, і, незважаючи на свою боязкість, наступати рішуче.
«Тітонька мала честь… говорила мені, що дарчий запис покійного Степана Кузьмовича…»
Важко змалювати, яка неприємна міна скривила при цих словах широке лице Григорія Григоровича, «їй-богу, нічого не чую!» відповів він. «Треба вам сказати, що в мене в лівому вусі сидів тарган. У російських хатах прокляті кацапи скрізь порозводили тарганів. Не можна описати ніяким пером, що за муки були. Так от і лоскоче, так і лоскоче. Мені допомогла вже одна бабуся найпростішим способом…»
«Я хотів сказати…» насмілився перебити Іван Федорович, бачивши, що Григорій Григорович навмисне хоче повернути розмову на інше: «що в духівниці покійного Степана Кузьмовича згадується, так би мовити, про дарчий запис… за ним мені належить…»
«Я знаю, це вам тітонька встигла наговорити. Це брехня, їй-богу, брехня! Ніякого дарчого запису дядечко не робив. Хоч, правда, в духівниці й згадується про якийсь запис; але де він? Ніхто не давав його. Я вам це кажу тому, що щиро бажаю вам добра, їй-богу, це брехня!»
Іван Федорович замовк, гадаючи, що, може, й справді тітоньці так тільки здалося.
«А от іде сюди матінка з сестрами!» промовив Григорій Григорович: «отже обід готовий. Ходімте!» При цьому він поволік Івана Федоровича за руку до кімнати, де стояли на столі горілка й закуска.
У той-таки час увійшла бабуся, низенька, справжній кофейник у чепчику, з двома панночками — білявою й чорнявою. Іван Федорович, як вихований кавалер, поцілував спочатку бабусину ручку, а потім ручки обох панночок.
«Це, матінко, наш сусіда, Іван Федорович Шпонька!» сказав Григорій Григорович.
Бабуся дивилася пильно на Івана Федоровича, або, може бути, тільки так здавалося, що дивилася. Втім, це було втілення доброти. Здавалося, що вона ось-ось запитає Івана Федоровича: скільки ви на зиму насолюєте огірків?
«Ви горілку пили?» запитала бабуся.
«Ви, матінко, мабуть, не виспалися», сказав Григорій Григорович: «хто ж таки запитує гостя, чи пив він? Ви тільки частуйте, а чи пили ми, чи ні, це наша справа. Іване Федоровичу! прошу золототисячникової або трохимівської сивушки, яку ви більше любите? Іване Івановичу, а ти чого стоїш?» промовив Григорій Григорович, обернувшись назад, і Іван Федорович побачив Івана Івановича, що наближався до горілки, в довгополому сюртуку, з величезним стоячим коміром, що затуляв усю його потилицю, так що голова його сиділа у комірі, ніби в бричці.
Іван Іванович підійшов до горілки, потер руки, роздивився гарненько чарку, підніс до світла; вилив раптом з чарки всю горілку в рот, але, не ковтаючи, прополоскав гарненько нею в роті, після чого вже проковтнув і, закусивши хлібом із солоними опеньками, звернувся до Івана Федоровича.
«Чи не з Іваном Федоровичем, паном Шпонькою, маю честь говорити?»
«Так точно-с», одповідав Іван Федорович.
«Дуже, дуже зводили змінитися з того часу, як я вас знаю. Як же», говорив далі Іван Іванович: «я ще пам'ятаю вас ось якими». При цьому він підніс долоню на аршин од підлоги. «Покійний батенько ваш, дай боже йому царство небесне, незвичайний був чоловік. Кавуни та дині завжди в нього були такі, яких тепер ніде не знайдете. От хоча б і тут», вів він далі, відводячи його набік: «подадуть вам за столом дині. Що це за дині? — Дивитись не хочеться! Чи вірите, шановний пане, що в нього були кавуни», промовив він з таємничим виглядом, розставивши руки, ніби хотів охопити товсте дерево: «їй-богу, отакі!»
«Ходімо до столу!» промовив Григорій Григорович, взявши Івана Федоровича за руку. Всі вийшли до їдальні. Григорій Григорович сів на звичайному своєму місці, край стола, завісившися величезною серветкою, скидаючись у цьому вигляді на тих героїв, що їх малюють цирульники на своїх вивісках. Іван Федорович, червоніючи, сів на вказане йому місце проти двох панночок; а Іван Іванович одразу ж присів біля нього, радіючи душевно, що буде з ким ділитися своїми знаннями.
«Ви даремно взяли куприк, Іване Федоровичу! Це індичка!» сказала бабуся, звернувшись до Івана Федоровича, якому в цей час підніс блюдо сільський офіціант у сірому фраку з чорною латкою. «Візьміть спинку!»
«Матінко! адже вас ніхто не просить втручатися!» промовив Григорій Григорович. «Будьте певні, що гість сам знає, що йому взяти! Іване Федоровичу, візьміть крильце, он друге, з пупком! Та що ж це ви так мало взяли? Візьміть стегенце! Ти чого роззявив рота з блюдом? Проси! Ставай, негіднику, навколішки! Говори зараз же: Іване Федоровичу, візьміть стегенце!»
«Іване Федоровичу, візьміть стегенце!» проревів, ставши навколішки, офіціант з блюдом.
«Гм, що це за індичка!» промовив стиха Іван Іванович, з виразом зневаги повернувшись до свого сусіди. ''Чи такі мають бути індички? Якби ви побачили в мене індичок! Я вас запевняю, що сала в одній більше, ніж у десятку таких, як оці. Чи вірите, пане мій, що навіть противно дивитися, як вони ходять у мене по двору, такі жирні!..»
«Іване Івановичу, ти брешеш!» промовив Григорій Григорович, прислухавшись до його мови. «Я вам скажу», говорив усе так само своєму сусіді Іван Іванович, удаючи, ніби він не чув слів Григорія Григоровича: «що торік, коли я відсилав їх у Гадяч, давали по п'ятдесят копійок за штуку. І то ще не хотів брати».
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вечори на хуторі біля Диканьки», після закриття браузера.
