Читати книгу - "Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура"

вона скінчила, я схопив дерев’яного ковша і метнувся повз короля до струмка, який був ярдів, десять від хати. Коли я повернувся, король був уже всередині — відчиняв віконницю, щоб впустити свіже повітря і світло. В хаті стояв нестерпний сморід. Я підніс воду жінці до уст, і коли вона жадібно вхопилася за ківш худими, схожими на пазурі пальцями, віконниця відчинилась — і яскраве світло вихопило з темряви її обличчя. Віспа!

Я підскочив до короля й зашепотів йому у вухо:

— Ваша величність, негайно вийдіть! Ця жінка вмирає від хвороби, яка спустошила околиці Камелота два роки тому.

Він і не ворухнувся.

— Присягаюсь, я лишуся тут, щоб теж допомогти!

Я знову зашепотів:

— Так не можна, володарю. Вам треба вийти.

— Ти дбаєш про мене, й слова твої мудрі. Але королеві не личить боятись, а лицареві соромно не простягати руку допомоги там, де він може допомогти. Я не піду звідси — і край. А от тобі треба тікати. Бо наді мною церковне прокляття сили не має, а тобі церква забороняє тут бути, і якщо ти порушиш її заборону й вона про це довідається, — тебе спостигне тяжка покара.

Зостаючись у цій страшній хатині, король важив своїм життям, але сперечатися з ним було б даремно. Коли він забирав собі в голову, що на карту поставлено його лицарську честь, ніякі доводи не допомагали. І тепер він залишиться тут будь-що-будь. Знаючи це, я більше не наполягав на своєму.

Жінка мовила:

— Чоловіче добрий, зробіть ласку, підніміться цією-от драбиною, погляньте й скажіть мені, що робиться на горищі? І не бійтеся сказати правду, бо й найстрашніша правда не розіб’є материнського серця, коли воно вже розбите.

— Зостанься тут, — мовив король, — і нагодуй цю жінку, а я піду подивлюсь.

І він зняв з плечей клунок.

Я хотів був випередити його, але не встиг. Біля драбини він зупинився і глянув на чоловіка, який лежав на долівці в темному кутку й досі не звертав на нас уваги та не озивався жодним словом.

— Це твій чоловік? — спитав король.

— Так.

— Він спить?

— Так, дякувати богові за цю єдину його ласку, він заснув уже три години тому. Яке це щастя, яке невимовне щастя, що він нарешті заснув!

Я сказав:

— Тоді розмовляймо тихо, щоб не розбудити його.

— О, його ви не розбудите. Він помер.

— Помер?

— Атож, помер, і це для мене така радість! Тепер ніхто більше не може ні скривдити, ні образити його. Він уже в раю і щасливий, а як не в раю, то в пеклі, і там він теж задоволений, бо в пеклі над ним не буде ні абата, ні єпископа. Ми змалечку зростали разом; двадцять п’ять років тому ми побрались і відтоді аж до сьогодні не розлучалися. Подумайте, як довго ми любилися і як довго страждали разом! Сьогодні вранці він марив, йому здавалося, що ми знову хлопчик та дівчинка і йдемо кудись квітучими полями. Так він ішов, безтурботно, весело балакаючи, все далі й далі, аж поки перейшов на ті інші, незнані поля і зник назавжди з наших смертних очей. Для нього ми й не розлучались, бо в уяві його я йшла разом із ним, і він тримав мене за руку — за мою молоду білу рученьку, а не за оцю пташину лапу. Відійти, не знаючи, що відходиш, розлучитись, не помітивши розлуки, — чи може бути краща смерть? Це винагорода йому за всі ті муки, які він терпів, ніколи не ремствуючи.

З темного кутка, де стояла драбина, почулося рипіння. То спускався з горища король, однією рукою пригортаючи щось до грудей, а другою хапаючись за щаблі. Коли світло впало на нього, я побачив, що він несе тендітну дівчинку років п’ятнадцяти — майже непритомну, бо вона теж помирала од віспи. Це був найвищий, найблагородніший вияв героїзму, це був той випадок, коли кидають виклик смерті сам на сам у чистому полі, не маючи зброї, знаючи, що всі переваги на боці супротивника, знаючи, що не одержиш ніякої винагороди, навіть схвальних оплесків натовпу, вбраного в шовки й парчу. А проте король виявляв ту саму спокійну мужність, якою так хизуються лицарі під час далеко дешевших двобоїв, коли сили в суперників рівні й їхні тіла захищає броня. Він був великий у цю мить, він випромінював велич. І я вирішив додати до неоковирних статуй його предків у палаці ще одну, яка, на відміну від усіх попередніх, зображуватиме короля не в кольчузі, котрий стоїть над повергнутим велетнем чи драконом, а в одязі простолюдина, котрий взяв на руки саму смерть, щоб нещасна селянка могла востаннє глянути на свою дитину й утішитися.

Він поклав дівчинку поряд з матір’ю, і та почала голубити її, нашіптуючи пестливі слова. В очах дитини засвітився слабенький вогник; оце й була вся її відповідь. Мати нахилилася над нею, цілуючи й гладячи її, благаючи промовити хоч слово, та посинілі губи ворушилися беззвучно. Я витяг з торби флягу з вином, проте жінка спинила мене, мовивши:

— Ні, вона не страждає. Нехай краще так. Вино може повернути її до життя; а ти ласкавий і добрий, ти не схочеш заподіяти їй такого лиха. Подумай сам — навіщо їй жити? Брати її — пропащі люди, батько на тім світі, мати вмирає, церква прокляла її; ніхто б не насмілився підняти її й прихистити, навіть якби вона конала посеред дороги. Так чи так, рятунку їй немає. Я не питаю в тебе, чоловіче добрий, чи жива її сестра там, на горищі. Я розумію: якби вона була жива, ти б і її приніс, не покинув бідолашну саму…

— Вона впокоїлася, — притишеним голосом урвав її король.

— І я не хотіла б, щоб було інакше. Який сьогодні щасливий день! Ах, моя Енніс, ти незабаром побачиш сестру, ти вже поспішаєш до неї, і ці наші великодушні друзі не стануть тобі на заваді.

Жінка знову схилилась над дівчинкою, завуркотала над нею, пестячи її обличчя і волосся, цілуючи її, називаючи ніжними іменами, але очі дитини вже оскліли. Я побачив, як сльози набігли королю на очі й покотилися по щоках.

Жінка теж помітила їх і сказала:

— О’, я знаю, що це означає: у тебе вдома, бідолашний, лишилася жінка, і ви з нею не раз лягали спати голодні, віддавши останню скоринку дітям. Ти звідав злидні, з тебе знущалися пани, тобою попихали церква й король.

Король поморщився — слова влучили в самісіньке око, — але промовчав; він