read-books.club » Фентезі » Дика енергія. Лана 📚 - Українською

Читати книгу - "Дика енергія. Лана"

136
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дика енергія. Лана" автора Марина та Сергій Дяченко. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 60 61 62 ... 76
Перейти на сторінку:
дрібниця.

Мої ноги й руки виконують звичну роботу. Тьмяне світло, що пробивається крізь решітку, не може нічого освітити: тут майже суцільна пітьма. Але ж і дивитися ні на що. Вологі стінки. Звук моїх підошов і важкий подих відлунюють і повертаються знову. Утворюється вигадливий, мереживний ритм.

Я згадую Хазяїна Заводу, як він піднімався слідом за мною залізною драбиною: «Коли втомишся, відпочинь, я почекаю». Чогось останнім часом я занадто часто його згадую…

Опиняюсь на дні колодязя: далі сходинок немає. Роззираюсь. Ніс і вуха промовляють значно більше, ніж очі: чую порожній простір. Зліва віє холодом і гнилизною. Справа — теплом і цвіллю. Де я? Чого мені чекати?

Єву знайшли в колекторі. Як вона там опинилась?

Хочеться негайно піднятись нагору й вибратися на поверхню, але я зволікаю. Якщо тут життєїди, тим краще. Я розквитаюся з ними й за Єву теж. Нехай приходять.

Згодом у коридорі справа блимає світло. Ближче. Ближче. Людина намагається ступати безшумно, але я все одно її чую. Кроків за десять вона зупиняється.

Промінь ліхтаря заливає мене всю. Ліхтарик слабенький, не те що в погонича. Звичайний супереспандер.

— Що? — роздратовано запитую я. Якщо це життєїд, його чекає великий подив. І розчарування, мабуть, теж.

Чоловік із ліхтарем мовчить. Я не можу розгледіти його обличчя.

— Що? — повторюю я, роблячи крок назустріч. У лівій руці в нього ліхтар, у правій — зброя, я не можу розібрати, яка, і це зле…

— Ти? — запитує він ледь чутно, але луна підхоплює його голос і грає — від стінки до стінки.

— Так, я.

— А це я, — каже він і освітлює своє обличчя.

* * *

Вони вижили.

Доки посилений наряд поліції піднімався з тридцятого поверху на сто п’ятдесятий, усі мешканці гнізда Перепілки встигли переправитись на сусідній хмарочос. Район веж було оточено, рятунку не передбачалося й тут, але хитромудрий Мавр відшукав хід у підвал, а звідти — в каналізаційну систему.

— А сусідів накрили, — розповідала бліда, схудла Перепілка. — Вони нахвалялися скинути полісменів униз зі свого гнізда. Кількох скинули, а тоді їх підпалили… Ми бачили, як вони розліталися — крила горіли, троси лопалися… Тих, хто вижив, полісмени забрали.

Я облизую сухі губи.

Ребра в мене тріщать від обіймів. Поруч із Перепілкою сидять її діти, вони добряче виросли. Хлопчик здоровий, але трохи накульгує. Тут же Алекс (він сидить на педалях динамо-лампи), Ліфтер, Лесь-барабанщик, ще дехто з давніх знайомих. Усі дивляться на мене, як на диво.

— Ви так і живете — під землею?

Усі мовчать.

— Як бачиш, — із неохотою каже Мавр, — після тієї історії… під час енергошоу… коли на екрані з’явився напис невідомо звідки…

— Завод існує, — заплющивши очі, декламує Перепілка. — Пожирає енергію людей. Не вірте енергоконтролерам, ловцям. Шукайте СІНТ. Це я, Лана…

— Це я, — повторюю луною. — Це… не невідомо звідки. Це з рубки Хазяїна Заводу. Він управляє енергетичним шоу. Він вирішує, що будуть дивитися синтетики.

У тісній підземній кімнатці — тиша. Чутно, як біжить вода по стоках. Алекс перестає крутити педалі, й лампа повільно гасне.

— Шизофренія, — каже Алекс у повній темряві.

І тоді я починаю розповідати. Усе докладно — із тої самої миті, як спустилася з вежі, щоб добути ліки для сина Перепілки.

У міру того, як я розповідаю, Алекс налягає на педалі — спочатку помалу, тоді все дужче й дужче. Динамо-лампа розжарюється так яскраво, що я бачу складку на чолі Перепілки. Бачу вражені очі хлопчика й дівчинки. Бачу сивину на скронях Алекса й чорні нігті Ліфтера. Вапняні патьоки на стелі, малюнки вугіллям на стіні навпроти…

Я розповідаю про людей-вовків, про селище трьох родів, про Цар-матір, про Голованя. Лише про Ярого не кажу нічого. Розповідаю про поєдинок із Цар-матір’ю, про те, як, умираючи, вона дала мені ім’я…

— Лана?! — вимовляють одночасно кілька голосів.

— Що? — запитую я.

— Розповідай, — хрипло каже Мавр.

Я розповідаю про плесо Блискавок, про прихід весни, про обряд ініціації, про розвилку в майбутньому і про своє рішення. Усі слухають. Алекс налягає на педалі. Коли я доходжу до атаки на Завод, лампочка, що розпалилася до білого блиску, раптом лопається й розлітається скляними скалками.

Ніхто не мовить ні слова.

— Зачекай, — похмуро бурмоче Алекс у темряві. — Нову лампу поставлю. Бо Лесеві не чутно.

І він у суцільній тиші замінює лампочку. На педалі сідає тепер уже Ліфтер. Він світить ощадливо — лише для того, щоб глухонімий Лесь бачив мої губи.

Я розповідаю, як загинули мої товариші. Як потрапила на Завод, але не змогла зупинити його Серце. І як Хазяїн розповів мені правду: Завод живиться енергією людей, щоб акумулювати її й передавати в місто, на СІНТ…

Усі мовчать.

— Що таке СІНТ? — запитує Мавр після довгої паузи.

Я пояснюю. Вони переглядаються.

— Знаєш, — каже Мавр, — якби це була не ти… я б не повірив жодному слову.

— Він тебе відпустив? — лунко запитує хлопчик.

Я зітхаю і розповідаю далі. Про першу спробу втечі. І про те, як мені вдалось утекти вдруге: просто тому, що погонич не видав мене. Певно, пожалів.

— Пожалів? — недобрим голосом запитує Алекс.

— Не всі вони негідники, — кажу я. — Вони… дуже залежать від енергії. Одержують декілька доз за ніч, їм потрібно все більше…

— Я бачив таких, — каже Ліфтер.

І знову стає тихо.

— Я шукала вас, — шепочу. — І вже гадала, що вас усіх згодували Заводу. Я зайшла до Римуса, а в нього…

Вони переглядаються.

Алекс, переступаючи через сидячих, підходить до мене. Світить в обличчя ліхтариком. Заглядає в очі. Відтягає повіки. Я здивовано дивлюся на нього.

— Гадаєш, я божевільна?

— Все можливо. Твоє марення логічне, але… як ти доведеш, що була в горах? Що була на Заводі? Що Лана — це ти? А ти — Лана?

Мені чомусь стає весело.

— Хочеш, я навчу тебе танцювати Аркана?

— А ти можеш? — швидко запитує Мавр.

* * *

Цей підвал чимось схожий на «Зірваний дах»: стійка барменів, ударна установка, круглі туші барабанів у центрі. Лише танцювати на них не можна: упрешся головою в стелю, досить низьку, нещодавно пофарбовану набіло, але вже вкриту іржавими патьоками.

У підвал можна ввійти з вулиці. Вивіска невеличка, але задириста: «Бан-Крутство: У Крутого Крота». Тут веселяться синтетики після енергогодини. Цілком легальний, законослухняний заклад.

Є й інший вхід. Із каналізаційного люка. У нього ми і ввійшли.

Хазяїна звуть Бан. Прізвисько, звісно, Крутий Кріт. Хазяїн мене вражає: він дуже худий, блідий і майже сліпий. Щулиться, часто знімає темні окуляри, аби протерти сльозаві очі.

— Що це з ним? — запитую Алекса, коли Бан відходить перевірити,

1 ... 60 61 62 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дика енергія. Лана», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дика енергія. Лана"